Пишаємося нашими захисниками

20 листопада 2023

 

Почесна нагорода Сергія Кожухівського

Приємно, коли тиждень починається з гарних новин з фронту. Це додає сили і віри, що незважаючи на надлюдські випробування, які долають наші воїни, з кожним днем  Україна наближається до Перемоги. Інакше – не може бути, бо завдяки таких козакам, як наш земляк Сергій Кожухівський з Володькової Дівиці, ми живемо на рідній, українській землі.

Сергій Кожухівський  народився 24 січня 1990 року. У рідному селі закінчив школу,серйозно дружив зі спортом.  Після закінчення Володьководівицької сільської школи, здобув дві  вищі освіти, досягнув вагомих  спортивних висот у важкій атлетиці,щоразу  зі змагань повертався з перемогами. 

Сергій знайшов себе і в омріяній професії. Працював архітектором у солідній столичній фірмі, проживав у Києві,  мав плани на власне життя, яке неодмінно мало бути в рідній Україні.

 Але коли російські терористи віроломно увірвалися   в Україну, молодий чоловік прийняв справжнє чоловіче рішення: йти захищати. Та й хіба могло бути інакше, як його мама, Світлана,  з першого дня була в загоні тероборони у рідному селі. Але, звісно, як кожна мама, плакала, просила не йти…

  • Якщо не я, то хто, мам?- Треба. І пішов.

Служба Сергія в Збройних Силах України розпочалася із захисту Сумщини у складі 5-ї танкової бригади. Далі були Соледар, Мар’їнка, Авдіївка… Наразі підрозділ вже лейтенанта Сергія  Кожухівського знищує ворога на Запорізькому напрямку.

За час служби наш земляк удостоєний нагородами:  Нагрудним знаком "Ветеран війни", який  є символом шанування героїзму, професіоналізму та відданості ветерана. 

Нещодавно Сергій Кожухівський отримав ще одну надзвичайно вагому і почесну для нього нагороду – Срібний Хрест від Головкома Валерія Залужного.

агрудним знаком «Срібний хрест» нагороджуються особи офіцерського складу Збройних Сил України за успішне планування і реалізацію завдань під час керування особовим складом в бою.

Впевнені, що кожна нагорода нашого земляка- абсолютно заслужена!

Пишаємось!

Дякуємо за захист!

Якнайшвидшого повернення додому живим та неушкодженим, Герою!

Пресслужба Носівської міської ради

 

Нагорода Ігоря Шупровича

Героями не народжуються. Ними стають. На жаль, героями нашого часу також. Носівчанин Ігор Шупрович  жив звичним життям молодої людини, доки не почалася війна, яка зробила його воїном.

Солдат Ігор Шупрович народився в м.Київ. Згодом родина переїхала в Носівку. Ігор навчався в Носівській школі № 1, далі працював.

Ігор дуже хотів служити,незважаючи на певні проблеми зі здоров'ям, він радів, що зможе виконувати омріяну роботу: захищати родину, рідну землю.

Він пишався своєю військовою частиною, побратимами, був справжнім воїном і захисником. Служив розвідником - сапером 1 відділення розвідувального взводу 3 десантно-штурмового батальйону. Власне,  його військову звитягу також цінували у його бригаді. Його перша і єдина прижиттєва нагорода тепер найдорожча реліквія для рідних.

Медаль за  самовіддану службу у розвідці від командира славнозвісної 79-ї  окремої десантно-штурмової бригади. Ігор отримав особисто. Вона була цілком заслужена.Боляче, що про земляка-захисника доводиться говорити у минулому часі.

Ігор Шупрович загинув як Герой, його життєвий подвиг житиме у пам'яті земляків.

Нагорода Дмитра Гребенюка

Приємно, коли з фронту надходять гарні новини.

Днями почесною відзнакою Головкома Валерія Залужного -   нагороджено нашого земляка, військовослужбовця 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців  Збройних Сил України Дмитра Гребенюка.

Йому вручено Почесний нагрудний знак  Головнокомандувача ЗСУ -  «Золотий Хрест».

Дмитро Олександрович Гребенюк (народився 19 лютого 2003 в Носівці) — військовослужбовець 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців Збройних Сил України, командир танка, молодший сержант, мешканець Носівки.

У 2020 році закінчив Носівську школу № 4.

Щиро вітаємо нашого захисника, пишаємося і щиро вдячні за захист, відданість  Батьківщині, військовій справі та вірність присязі, даній українському народу!

Якнайшвидшого повернення до рідних, миру і спокою у нашій державі!

Пресслужба Носівської міської ради

 

 

 

«Срібний хрест» від Валерія Залужного – Олексію Ігнатченку

  Приємна новина про нашого захисника - земляка і колегу- Олексія Миколайовича Ігнатченка.

Днями йому вручили найвищу нагороду від Головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного – нагрудний знак «Срібний хрест»!

Олексій Миколайович став на захист України у червні минулого року. І зараз   несе службу, оберігаючи наш спокій у небі. Специфіка його служби саме протиповітряна оборона.

 Наразі він - командир зенітного артилерійського взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї окремої механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України, старший  лейтенант.

  Шановний Олексію Миколайовичу! Вітаємо з почесною нагородою!

 Дякуємо за захист!

Сили Вам, витримки  і якнайшвидшого   повернення додому.

 Щиро  радіємо всім колективом, пишаємось  і сподіваємось на скору зустріч!

Слава Україні!

Слава нашим ЗСУ!

Пресслужба Носівської міської ради

 
 

Пишаємось нашими земляками - захисниками!

Олексій Крапив'янський з Володькової Дівиці  на фронті з 2015 року. З честю виконує всі  завдання військового керівництва, користується повагою серед побратимів, має відзнаки  за службу. Зокрема. іменний годинник від Президента України.

Нещодавно  його військову звитягу вшановано відзнакою Головного Управління розвідки Міністерства оборони України – медаллю «За бойові заслуги».

 Щиро вітаємо, Олексію,і дякуємо на захист, патріотизм. Завдяки Вам і Вашим побратимам   віра в ЗСУ – непохитна!

Перемога України буде!

Дякуємо і  чекаємо додому живими!

Пресслужба Носівської міської ради

 

Дмитро Гармаш пройшов російський полон, тортури і знущання, Оленівку…і повернувся на рідну землю

Ще одна хороша новина з війни.

Наша громада має юного героя-захисника, повернувся з російського полону.
Виконуючи свій військовий обов’язок із захисту Батьківщини, отримав серйозне поранення і потрапив полон. Три місяці, які здавались вічністю.
29 червня 2022 року його обміняли і цей день став його другим днем народження…
Дивлячись на фото цього юного хлопчини, хочеться називати його Дімою. Однак у свої 22 Дмитро Гармаш побачив і пережив стільки, що комусь би і життя не вистачило…
А починалося все як у всіх: школа,захоплення, перемоги і помилки, пошук себе у юному житті, а потім - строкова служба в Збройних Силах України і омріяні війська морської піхоти. Був 2020 - й рік. Він у числі інших побратимів 36-ї Окремої бригади морської піхоти проходив службу у Миколаєві.
Через кілька місяців строкової служби хлопець вирішив укласти трирічний контракт…
Війна для зенітників 36-ї ОБМП почалася ще за кілька днів до повномасштабного вторгнення.
Зенітна установка Дмитра стояла на другій лінії оборони, в секторі між Маріуполем та Водяним. Власне, вони й прийняли на себе перший удар ворога. Хлопці давали відсіч, трималися з усіх сил, однак коли ситуація вже була надскладною, отримали наказ від командування відступати до Маріуполя й зайняти оборону біля «Азовмашу». Там вони героїчно билися до 12квітня,доки не потрапили в оточення.
Після виснажливих боїв, з невеликим запасом зброї та боєприпасів, великою кількістю поранених, полон давав хоча б якусь надію на життя.
Серед п’ятдесяти поранених піхотинців у російський полон потрапив і Дмитро. Тяжке поранення правиці земляк отримав ще в березні. Через ризик зараження, її ампутували в польових умовах, без спеціальних інструментів та ліків.
Дмитро розповідає про полон, наче концтабір. Жодного моменту, який би додав оптимізму. Єдине, що не давало зламатися і витримати всі знущання, побиття, тортури і приниження- це підтримка один одного. Разом з Дмитром потрапив до полону і його кум. Щоправда йому довелося витримати в полоні аж 8 місяців. Дмитру пощастило більще- його обміняли через три. Власне, його і інших тяжкопарнених побратимів тричі готували на обмін і повертали або в Оленівку, або в Луганську колонію суворого режиму. Тримали в камері, де замість сімнадцяти одночасно перебувало сорок сім військовополонених.
Тож коли в черговий раз заговорили про майбутній обмін, Діма просто перестав у це вірити. Але цього разу їх везли вже в Запорізьку область…
Перший дзвінок, ступивши на рідну землю, був дзвінок бабусі. Саме її номер зберігся у пам'яті. Дома ж його чекали не лише бабуся. А й сестрички, брат, мама, кохана дівчина.
Після обміну почався період адаптації та реабілітації, який триває й досі. Спочатку лікарня у Нових Санжарах на Полтавщині,потім реабілітаційний центр у Львові, де й наразі він перебуває. Втім вже, як мовиться, на фінішній прямій на шляху до нового життя. Вже виготовлений біонічний протез, завдяки якому рука відчуває м’язові та нервові імпульси.
У розмові Діма ділиться своїми планами на життя. І найбільше імпонує його оптимізм, впевненість у своїх силах, у людях, які дорогі його серцю і є у його житті.
Йому все вдасться, сумніву не маємо. І. звісно ж, підтримаємо. Отож, з побажанням якнайшвидшого повернення додому, у рідний Ставок, ми домовилися про майбутню зустріч Героя цієї війни, який у своєму юному житті навчився дуже важливій місії справжнього чоловіка: захищати свою Батьківщину!
Пишаємося юними Героями нашого часу!
Пресслужба Носівської міської ради
 
 
 
 
Переглядів:169