08 січня 2024
ІЛЛЯ ВОЛОДИМИРОВИЧ РЕНКАС (7.03.1998 – 4.01.2024)
Як боляче говорити про таких молодих людей у минулому часі.
Відкритий погляд красивої людини, який назавжди застиг в своїй останній усмішці у той момент, коли любив життя і радів йому.
Надійшло сповіщення про загибель старшого солдата Іллі Ренкаса, який народився і деякий час проживав в Носівці. Шкільні роки його пройшли в м. Бровари. Він також там здобував середню спеціальну освіту. Працював на різних роботах, був фаховим автослюсарем, зварювальником.
Він завжди дружив із спортом, музикою, був душею компанії і мав велику кількість друзів, знайомих, був неймовірним оптимістом, веселуном. Він, як і кожна молода людина, мав свої амбіційні плани у житті, де неодмінно мало бути справжнє кохання, улюблена справа, чоловічі вчинки.
З усіх планів він встиг реалізувати лише один і той, що певно ніколи й не планував - стати Воїном.
На жаль, Героями не народжуються, ними стають. І в одну мить, як почалася страшна кровопролитна повномасштабна війна, народилася ціла армія Героїв. І серед них - наш земляк, Ілля Ренкас.
Вже в перший день він разом з сестрою – двійняшкою Ілоною прийшли до військкомату, готові стати на захист рідної землі. Ілону відмовили, а Ілля вже 8 березня боронив Чернігів та звільняв Чернігівщину. У його підрозділі було багато носівчан. В тому числі і сусід Любомир Луцак. Вони товаришували до війни, Ілля болісно сприйняв його загибель і як усі воїни дав собі слово помститися за нього, за всіх побратимів, яких забрали ворожі кулі на всіх дорогах війни.
А він таки повоював. Після Чернігівщини просився на схід, бо звик бути там, де непросто, він завжди так у житті. Пройшов Бахмут, тримали оборону до того часу, доки їхній підрозділ вивели. Він був старшим розвідником-снайпером. Це- дуже ризиковано і небезпечно. Та чи є що безпечне на війні? Але побратими казали: якщо з нами Рекс (таким був його позивний), операція успішна. І тільки Ілля і мама знали: його берегла солдатська молитва, покладена сину в дорогу на війну…
Неодноразові завдання в складі ДРГ на територію білорусі, а потім – Авдіївка.
Мама, розповідаючи про свого Героя, ледь стримуючи сльози згадує, як вона, студентка Донецького інституту, проходила практику в Авдіївці. Чи могла вона тоді уявити, що її дитина знайде тут свою смерть?
Ілля дуже часто виходив з нею і сестрою на зв’язок. Для цього придбав сам старлінк, генератор, щоб бути завжди поруч, хоч і на війні. Особливо це відчувалось останній рік, коли родина втратила чоловіка і батька Володимира Івановича.
Мама, Антоніна Василівна жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення, бо хоч і не дуже багатослівним був її син, мамине серце відчувало, у якому пеклі він і його побратими там.
Останнє повідомлення було о 9.38 4 січня, в той страшний день, який став останнім для її 25 –річного сина. Вона передчувала біду, але відмовлялася вірити у найгірше, ще слава фото його донечки, писала повідомлення… Але він їх уже не побачив…
Залишаючись вірним військовій присязі, даній українському народу, відстоюючи територіальну цілісність і державний суверенітет України, старший солдат Ілля Ренкас загинув під час виконання службовий обов’язків внаслідок штурмових дій противника біля населеного пункту Авдіївка.
Прижиттєво Ілля отримав три дуже дорогих йому нагороди: медаль «Захиснику вітчизни» - від Президента України, Хрест Хоробрих та Золотий хрест- від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
У загиблого Героя лишилась мама, Антоніна Василівна, сестра Ілона, донечка Єва.
Пам’ять про життєвий та військовий подвиг Героя житиме у серцях земляків.
Поховано Іллю Ренкаса на Житомирщині в с. Михайлівка, Коростенського району, поруч з могилою батька.
ВЛАДИСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ БРОВКО (1.01.1975 – 9.01.2024)
Знову гірка втрата для нашої громади.
Надійшло сповіщення про загибель носівчанина солдата Владислава Бровка. Він народився, виріс та проживав в Носівці. Навчався спочатку у міській школі №5, середню освіту здобував у першій міській школі. Оскільки виріс у родині музикантів, майбутня професія була очевидною. Владислав продовжив здобуття освіти у фаховому музичному закладі Ніжина, ставши професійним музикантом гри на баяні. Проте професійне життя пов’язав з іншою зайнятістю: був справжнім майстром створення меблів. Довгий час працював на місцевій меблевій фабриці. Після її закриття працював на різних роботах. А в серпні 2023 року став до лав Збройних Сил України по мобілізації.
Виконував обов’язки номер обслуги 3 відділення 2 взводу 2 роти 1 механізованого батальйону. Керівництво частини, побратими відзначають надзвичайну відповідальність, відданість військовій справі нашого земляка. Він, як і вдома для своїх найрідніших, мами, дружини, синочка, на фронті був людиною честі, щирим, безмежно добрим, небайдужим, надійним.
На жаль, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини поблизу населеного пункту Костянтинівка, Покровського району на Донеччині, він загинув. Сталося це 9 січня.
У загиблого лишилася мама Раїса Василівна, дружина Ірина Миколаївна, синочок Олександр.
Загиблого Героя-земляка поховано на кладовищі по вул. Центральна (в напрямку шляху на Андріївку).
Вічна та світла пам’ять загиблому Герою!
СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ФЕДЧЕНКО (27.03.1972- 17.02.2024)
Знову у нашій громаді втрата.
Надійшло сповіщення про загибель військовослужбовця Сергія Федченка.
Солдат народився та виріс в Києві, але його життя тісно пов'язане з нашим містом.
Змалку був дуже здібним учнем, любив спорт, постійно займався футболом, цікавився риболовлею, любив і смачно готував.
Сергій Миколайович був чуйним і добрим батьком, дідусем, мав чимало друзів.
Після закінчення школи проходив строкову службу в прикордонних військах, на кордоні з В'єтнамом. Професійну освіту здобував в технікумі громадського харчування на технолога харчової промисловості. Однак своє професійне життя пов’язав із ДСНС.
У жовтні 2023 року він був мобілізований на службу у лави Збройних Сил України. Сергій Миколайович був навідником десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти.
Під час застосування противником БПЛА зі скидом гранат та під час артилерійського обстрілу позицій поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району на Харківщині, де він виконував бойове завдання, наш земляк героїчно загинув.
З 17 лютого він вважався безвісти зниклим, однак в ході проведення пошукових заходів, тіло солдата вдалося евакуювати з поля бою.
За словами командира частини, він до останнього залишався вірним військовій присязі, користувався авторитетом серед побратимів, мав високий рівень мотивації та працював над професійним самовдосконаленням.
У загиблого залишилися мама Ольга Кузьмівна, сестра Ірина, троє дітей: доньки Юліанна, Єлизавета, син Ілля.
Поховано Сергія Федченка на кладовищі по вул. Володимирська.
Вічна слава та світла пам’ять воїну Сергію!
ВІТАЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ДУБРОВА (02.04.1975 – 24.07.2022)
Знову нашу громаду сколихнула гірка звістка про ідентифікацію тіла загиблого воїна-земляка.
Молодший сержант Віталій Дуброва (02.04.1975 – 24.07.2022) народився та виріс у Носівці, в родині, де батьки народили та виховували трьох синів:Миколу,Віталія та Євгена.
Навчався у міській першій школі. Після її закінчення працював на цукровому заводі, ковалем на ДВРЗ. Потім здобував вищу освіту в столичному Інституті залізничного транспорту.
Працював водієм, проживав у Києві разом з родиною. У Віталія є дружина та двоє синів.
Коли російський агресор навалою пішов 24 лютого 2022 року, Віталій прийняв чоловіче рішення: родину вивіз за кордон, а сам 1 березня добровольцем пішов захищати Україну.
Вже 20 березня до нього в навчальний центр приєднався і менший брат Євген. Вони разом пройшли навчання, отримали направлення в одну частину, у п’ятий штурмовий полк,першого батальйону, третього взводу.
Обидва стали командирами відділень,Віталій – першого, Євген – другого. Спочатку були полігони, навчання, а в липні 2022-го – пекельний схід.
24 липня 2022 року молодший на шість років брат Євген пам’ятає посекундно. Їхні відділення отримали завдання і вони пішли його виконувати. Кожне відділення мало свою позицію, тому настрій був у всіх лише на успішне виконання поставленої задачі.
На той час велися запеклі бої в районі Вуглегірської ТЕС. В якийсь момент ворог прорвав лінію оборони і зв’язок між братами втратився. Лише після евакуації Євген дізнався, що його брат Віталій вважається безвісти зниклим. Він намагався проганяти погані думки, переконуючи і даючи останню надію мамі, родині і, власне, собі, що брат живий, можливо, полон, а це – шанс.
Як воїн і людина, що була в той момент і бачила, що відбувалося насправді, він розумів – без варіантів. На жаль…
Віталій таки потрапив в полон. Вже мертвим. І його обміняли під час обміну тілами ще 2 лютого 2023 року. Втім, здійснений обмін – це лише перший крок до того моменту, коли рідні зможуть отримати хоч якусь інформацію.
Ідентифікацію тіла загиблого земляка зробили лише більш як через рік. Тепер родина зможе здійснити поховання за християнським обрядом, а вся наша громада – вшанувати та гідно провести Героя, який віддав за кожного з нас життя.
У загиблого лишилася мама, Марія Володимирівна, дружина Анна, сини Владислав та Станіслав, брат і побратим Євген.
Поховано Віталія Дуброву буде на кладовищі по вул. Центральна(біля колишньої меблевої фабрики).
ВІТАЛІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ВАРЕНИК (12.10.1977 -22.02.2024)
Лютий для нашої громади став справді лютим від болю втрат наших захисників -земляків.
Надійшло сповіщення про загибель жителя Носівки Віталія Володимировича Вареника.
Солдат Віталій Вареник (12.10.1977 - 22.02.2024) народився на Коропщині, у великій родині. Закінчив школу, здобув кваліфікацію тракториста, жив у рідному селі Жовтневе.
Згодом створив власну родину і переїхали на постійне місце проживання до Носівки, на малу батьківщину дружини. Тут народилися два їхніх сини.
Віталій Володимирович працював у Києві, в КП «Носівка- Комунальник», мав золоті руки у будівельній справі.
З початком повномасштабного вторгнення доєднався до загону тер оборони, згодом став членом ДФТГ.
22 лютого 2023 року був призваний на військову службу. У лавах Збройних Сил України виконував обов’язки старшого водія - гранатометника І міномета мінометного взводу другого механізованого батальйону. Часто виходив на зв’язок, останній раз рідні почули його голос 16 лютого. Дуже сумував за онучкою Амінкою, запевнив, що все гаразд, дав настанови усім рідним, наче прощався. Коли перестав виходити на зв’язок, родина відчувала, щось сталося.
Сталося – непоправне.
Залишаючись вірним присязі, Віталій Володимирович загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині, на Лимансько - Куп’янському напрямку внаслідок підриву на міні. Сталося це 22 лютого.
У загиблого лишилася дружина Наталія Михайлівна, сини Дмитро та Вадим, сестра Оксана, брати Ігор та Олександр.
Поховано воїна на кладовищі по вул. Центральна (біля колишньої меблевої фабрики).
Вічна пам’ять загиблому захиснику!
КУЛИК АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ (30.07.1985 -28.02.2024)
Старший солдат Анатолій Кулик народився в с. Пустотине. Після закінчення школи, здобув освіту за фахом «Механізація сільського господарства». Втім, своє життя юнак не дуже пов’язував саме з цією професією. Отож, вирішив спробувати себе у будівництві. І в нього вийшло. Певно, ще й тому, що будівничим він був по життю. Скільки його майстровитими руками створено затишних осель, різних будівельних об’єктів у Броварах, де він вчився, працював і жив, а згодом – у Ніжині!
Анатолій з юних років вирізнявся своєю активною громадянською позицією, для нього патріотизм і Україна були не лише слова, вони мали глибокий зміст, які відгукувалися у його свідомості і серці. Власне, тому був учасником Революції Гідності, був готовий свободу і незалежність своєї держави виборювати, а не чекати змін.
У 2013 році він здобув вищу освіту і оселився в Ніжині, де жив і працював, разом зі своїми однодумцями втілював будівельні мрії своїх замовників у життя.
У 2015-1016 роках, він, незважаючи на заключення лікарів про непридатність до військової служби, йде служити добровільно. Він не міг інакше, бо служив його старший брат Василь, ще з 2014 року… Він завжди був таким – запальним і впевненим у прийнятті рішень, справжніх, чоловічих. Разом вони служили у 24 Яворівській механізованій бригаді.
Так відбулося і в лютому 2022 року, коли російська орда посунулася на Чернігів.
Вже зранку старший брат був в РТЦК Ніжина, а в обід разом з побратимами приймали перший бій за Чернігів. Василь був заступником командира роти, але у той час ніхто не зважав на посади, і звання, всі були в першу чергу – Воїни, бо треба було рятувати рідну землю.
В Анатолія 24 лютого не вийшло доїхати, але вже наступного дня він, домовившись з такими ж, як сам, відчайдухами, опинився в обласному центрі, який вже палав від боїв з ворогом.
Так вони обоє стали воїнами 162 батальйону тер оборони, який активно обороняв та звільняв від російської нечисті місто - Герой Чернігів.
Після деокупації Чернігівщини, обидва брати стали в числі 110 чоловік з так званої роти мотивованих, хто був готовий в будь-яку секунду взяти до рук зброю і стати до бою. Навчання протягом чотирьох місяців здавалося надто довгим, особливо розуміючи ситуацію на фронті. Чекати більше не могли і щойно оголосили про створення славнозвісної ІІІ штурмової бригади, брати подали заяви і перевелися туди. Бо розуміли, що можуть і вміють воювати. Василь був призначений командиром ІІ роти протитанкового батальйону, Анатолій був бійцем цієї роти.
З літа 2023 почалися важкі бої. Спочатку підрозділ Валися Кулика був на Бахмутському напрямку. То здавалось пеклом, але коли після ротації, на початку лютого 2024 року їх перекинули під Авдіївку, хлопці сповна відчули пекло на землі. Диву даєшся, як таке могли витримувати звичайні люди. Ні, це – справжні титани. Коли завдання, яке бойовий розрахунок мав виконувати дві доби, фактично відпрацьовувати доводилось тиждень, без відпочинку, з поганою логістикою. Тобто побратими намагалися якось організувати підвіз боєприпасів, їжі, виходило не завжди, втім хлопці трималися.
Брати бачилися 2-3 рази на тиждень. Під Бахмутом- жили на сусідніх вулицях, а вже під Авдіївкою - в сусідніх селах.
Розмовляючи з братом Анатолія, Василем, він, здається щохвилинно перебирає у пам’яті той день, той розпроклятий день 28 лютого, коли на чергування вийшов розрахунок у складі чотирьох бійців, в тому числі і Анатолій.
О 16-й годині хлопці повідомили по рації, що прибули на позицію, чекають ворожу техніку. І вони таки насипали клятим москалям, спаливши чотири танки, але на зв’язок ніхто не виходив. Я розумів, що щось сталося, але мав надію, що мої бійці живі…
На жаль, коли ввечері побратими пробралися до позиції, знайшли четверо тіл, понівечених та розкиданих вибуховою хвилею.
Фахівці припускають, що це було пряме влучання снаряду 152 калібру. Вижити шансів там не було ні в кого. Троє бійців було з Чернігівщини. Один - з Дніпра. В тому числі і наш земляк Анатолій Кулик, який віддав своє життя під час відбиття ворожого штурму поблизу населеного пункту Орлівка.
11 березня Анатолія Кулика поховано на кладовищі у рідному селі Пустотине.
У загиблого лишилася мама, Ніна Михайлівна, брат і побратим Василь.
Анатолій має нагороди. Зокрема, «Хрест Хоробрих», медаль «За оборону Чернігова», його підрозділ був представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІступеня. Тепер, певно, буде посмертно…
Спілкуючись з братом загиблого Героя про те чи скористається він правом демобілізуватися, через загибель брата, Василь Петрович абсолютно мотивовано відповів, як справжній чоловік і Воїн:
МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ БУТРІМОВ (7.09. 1984 – 4.03.2024)
Березень став для нашої громади скорботно-чорним від втрат наших захисників.
Надійшло сповіщення про смерть внаслідок невиліковної хвороби військовослужбовця Миколи Вікторовича Бутрімова.
Головний сержант Микола Бутрімов народився в місті Коростишів, на Житомирщині. Там він навчався у початковій школі, а потім родина переїхала на постійне місце проживання в с. Семиполки, Київської області. Тут Микола здобув загальну середню та спеціальну освіту, став студетном університету за спеціальністю «Економіка».
Втім, професійне життя чоловік пов’язав з будівництвом. Довгий час працював у приватній будівельній бригаді.
Останнім часом - у Броварах на металобазі.
Власне, він будівничим був і по життю. Щирий, добрий, відкритий, душа компанії. Найкращий чоловік для дружини, тато - для сина і донечки, гордість для батьків. Людина, яка жила для своєї родини, яка понад усе цінувала життя і своїх найдорожчих людей.
Носівчанином він став півтора десятки років тому, коли одружився і молоде подружжя зажило в Носівці, в родині дружини. Згодом, сім'я поповнилася дітками, тільки б жити та радіти, але…
На жаль, небеса забирають найкращих…
Микола Вікторович вже 17 березня 2022 року став до лав Національної Гвардії України, боронив та звільняв Чернігів, виконував бойові завдання на Сумщині, будучи головним сержантом стрілецької роти з охорони та оборони важливих державних об’єктів.
Ставши військовим, він був завжди небагатослівним, оберігав від хвилювань маму і дружину, завжди знаходячи слова підтримки, заспокоєння і впевненості, що все буде неодмінно добре, інакше -ніяк.
«В мене все добре, не переживай, бережи дітей…» - Такі слова-настанови давав дружині, зробивши її неймовірно сильною, бо ця жінка навчилася чекати на його нечасті і небагатослівні дзвінки. Не ставити зайвих запитань, а просто вірити, що все буде так, як він і казав.
Неодноразово виконуючи важливі і небезпечні завдання, Миколу Бутрімова оминула ворожа куля чи міна, але підступна невиліковна хвороба все частіше давала про себе знати. Чоловік не хотів вірити висновкам лікарів, коли опинився в медзакладі з переломом передпліччя, але його стан погіршувався. Спочатку була одна операція, після якої він ще повернувся на службу, невдовзі- наступна, хімієтерапія і кількамісячне перебування на лікуванні в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології. Ще 3 березня його родина відвідувала, він говорив, посміхався і…попрощався, відчуваючи невідворотне.
Наступного дня, 4 березня, серце військовослужбовця, головного сержанта Миколи Бутрімова, зупинилося.
У військовослужбовця залишилася дружина Анна Василівна, дітки Артемчик та Настуня, батьки Тамара Антонівна, Сергій Вікторович, Галина Миколаївна, сестра Ірина.
Він був вірним присязі, мужнім і сильним, до останнього віривши в Перемогу України і щасливе майбутнє своєї родини і всієї України.
Поховано Миколу Бутрімова буде на кладовищі по вул. Центральна (біля колишньої меблевої фабрики).
Вічна і світла пам’ять Воїну Миколі Бутрімову!
ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ РОГОВИЙ (20 .01.1971 - 10.03.2024)
Солдат мінометного взводу, житель с.Мрин, вірний військовій присязі, загинув, виявивши стійкість і мужність, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність Батьківщини.
Олексій проживав з родиною у Мрині. До повномасштабного вторгнення працював у компанії «Нафтогазбуд».
Мобілізований на службу в ЗСУ 6 липня 2022 року.
Виконуючи бойове завдання, отримав тяжке поранення. У важкому стані в госпіталь до м.Дніпра. Лікарі боролись за його життя, але, на превеликий жаль, дива не сталося.
Низький уклін і шана загиблому воїну, справжньому патріоту України!
Вічна пам'ять і Слава загиблому воїну Олексію.
Поховано Олексія в рідному селі Мрин.
