08 січня 2024
ІЛЛЯ ВОЛОДИМИРОВИЧ РЕНКАС (7.03.1998 – 4.01.2024)
Як боляче говорити про таких молодих людей у минулому часі.
Відкритий погляд красивої людини, який назавжди застиг в своїй останній усмішці у той момент, коли любив життя і радів йому.
Надійшло сповіщення про загибель старшого солдата Іллі Ренкаса, який народився і деякий час проживав в Носівці. Шкільні роки його пройшли в м. Бровари. Він також там здобував середню спеціальну освіту. Працював на різних роботах, був фаховим автослюсарем, зварювальником.
Він завжди дружив із спортом, музикою, був душею компанії і мав велику кількість друзів, знайомих, був неймовірним оптимістом, веселуном. Він, як і кожна молода людина, мав свої амбіційні плани у житті, де неодмінно мало бути справжнє кохання, улюблена справа, чоловічі вчинки.
З усіх планів він встиг реалізувати лише один і той, що певно ніколи й не планував - стати Воїном.
На жаль, Героями не народжуються, ними стають. І в одну мить, як почалася страшна кровопролитна повномасштабна війна, народилася ціла армія Героїв. І серед них - наш земляк, Ілля Ренкас.
Вже в перший день він разом з сестрою – двійняшкою Ілоною прийшли до військкомату, готові стати на захист рідної землі. Ілону відмовили, а Ілля вже 8 березня боронив Чернігів та звільняв Чернігівщину. У його підрозділі було багато носівчан. В тому числі і сусід Любомир Луцак. Вони товаришували до війни, Ілля болісно сприйняв його загибель і як усі воїни дав собі слово помститися за нього, за всіх побратимів, яких забрали ворожі кулі на всіх дорогах війни.
А він таки повоював. Після Чернігівщини просився на схід, бо звик бути там, де непросто, він завжди так у житті. Пройшов Бахмут, тримали оборону до того часу, доки їхній підрозділ вивели. Він був старшим розвідником-снайпером. Це- дуже ризиковано і небезпечно. Та чи є що безпечне на війні? Але побратими казали: якщо з нами Рекс (таким був його позивний), операція успішна. І тільки Ілля і мама знали: його берегла солдатська молитва, покладена сину в дорогу на війну…
Неодноразові завдання в складі ДРГ на територію білорусі, а потім – Авдіївка.
Мама, розповідаючи про свого Героя, ледь стримуючи сльози згадує, як вона, студентка Донецького інституту, проходила практику в Авдіївці. Чи могла вона тоді уявити, що її дитина знайде тут свою смерть?
Ілля дуже часто виходив з нею і сестрою на зв’язок. Для цього придбав сам старлінк, генератор, щоб бути завжди поруч, хоч і на війні. Особливо це відчувалось останній рік, коли родина втратила чоловіка і батька Володимира Івановича.
Мама, Антоніна Василівна жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення, бо хоч і не дуже багатослівним був її син, мамине серце відчувало, у якому пеклі він і його побратими там.
Останнє повідомлення було о 9.38 4 січня, в той страшний день, який став останнім для її 25 –річного сина. Вона передчувала біду, але відмовлялася вірити у найгірше, ще слава фото його донечки, писала повідомлення… Але він їх уже не побачив…
Залишаючись вірним військовій присязі, даній українському народу, відстоюючи територіальну цілісність і державний суверенітет України, старший солдат Ілля Ренкас загинув під час виконання службовий обов’язків внаслідок штурмових дій противника біля населеного пункту Авдіївка.
Прижиттєво Ілля отримав три дуже дорогих йому нагороди: медаль «Захиснику вітчизни» - від Президента України, Хрест Хоробрих та Золотий хрест- від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
У загиблого Героя лишилась мама, Антоніна Василівна, сестра Ілона, донечка Єва.
Пам’ять про життєвий та військовий подвиг Героя житиме у серцях земляків.
Поховано Іллю Ренкаса на Житомирщині в с. Михайлівка, Коростенського району, поруч з могилою батька.
ВЛАДИСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ БРОВКО (1.01.1975 – 9.01.2024)
Знову гірка втрата для нашої громади.
Надійшло сповіщення про загибель носівчанина солдата Владислава Бровка. Він народився, виріс та проживав в Носівці. Навчався спочатку у міській школі №5, середню освіту здобував у першій міській школі. Оскільки виріс у родині музикантів, майбутня професія була очевидною. Владислав продовжив здобуття освіти у фаховому музичному закладі Ніжина, ставши професійним музикантом гри на баяні. Проте професійне життя пов’язав з іншою зайнятістю: був справжнім майстром створення меблів. Довгий час працював на місцевій меблевій фабриці. Після її закриття працював на різних роботах. А в серпні 2023 року став до лав Збройних Сил України по мобілізації.
Виконував обов’язки номер обслуги 3 відділення 2 взводу 2 роти 1 механізованого батальйону. Керівництво частини, побратими відзначають надзвичайну відповідальність, відданість військовій справі нашого земляка. Він, як і вдома для своїх найрідніших, мами, дружини, синочка, на фронті був людиною честі, щирим, безмежно добрим, небайдужим, надійним.
На жаль, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини поблизу населеного пункту Костянтинівка, Покровського району на Донеччині, він загинув. Сталося це 9 січня.
У загиблого лишилася мама Раїса Василівна, дружина Ірина Миколаївна, синочок Олександр.
Загиблого Героя-земляка поховано на кладовищі по вул. Центральна (в напрямку шляху на Андріївку).
Вічна та світла пам’ять загиблому Герою!
СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ФЕДЧЕНКО (27.03.1972- 17.02.2024)
Знову у нашій громаді втрата.
Надійшло сповіщення про загибель військовослужбовця Сергія Федченка.
Солдат народився та виріс в Києві, але його життя тісно пов'язане з нашим містом.
Змалку був дуже здібним учнем, любив спорт, постійно займався футболом, цікавився риболовлею, любив і смачно готував.
Сергій Миколайович був чуйним і добрим батьком, дідусем, мав чимало друзів.
Після закінчення школи проходив строкову службу в прикордонних військах, на кордоні з В'єтнамом. Професійну освіту здобував в технікумі громадського харчування на технолога харчової промисловості. Однак своє професійне життя пов’язав із ДСНС.
У жовтні 2023 року він був мобілізований на службу у лави Збройних Сил України. Сергій Миколайович був навідником десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти.
Під час застосування противником БПЛА зі скидом гранат та під час артилерійського обстрілу позицій поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району на Харківщині, де він виконував бойове завдання, наш земляк героїчно загинув.
З 17 лютого він вважався безвісти зниклим, однак в ході проведення пошукових заходів, тіло солдата вдалося евакуювати з поля бою.
За словами командира частини, він до останнього залишався вірним військовій присязі, користувався авторитетом серед побратимів, мав високий рівень мотивації та працював над професійним самовдосконаленням.
У загиблого залишилися мама Ольга Кузьмівна, сестра Ірина, троє дітей: доньки Юліанна, Єлизавета, син Ілля.
Поховано Сергія Федченка на кладовищі по вул. Володимирська.
Вічна слава та світла пам’ять воїну Сергію!
ВІТАЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ДУБРОВА (02.04.1975 – 24.07.2022)
Знову нашу громаду сколихнула гірка звістка про ідентифікацію тіла загиблого воїна-земляка.
Молодший сержант Віталій Дуброва (02.04.1975 – 24.07.2022) народився та виріс у Носівці, в родині, де батьки народили та виховували трьох синів:Миколу,Віталія та Євгена.
Навчався у міській першій школі. Після її закінчення працював на цукровому заводі, ковалем на ДВРЗ. Потім здобував вищу освіту в столичному Інституті залізничного транспорту.
Працював водієм, проживав у Києві разом з родиною. У Віталія є дружина та двоє синів.
Коли російський агресор навалою пішов 24 лютого 2022 року, Віталій прийняв чоловіче рішення: родину вивіз за кордон, а сам 1 березня добровольцем пішов захищати Україну.
Вже 20 березня до нього в навчальний центр приєднався і менший брат Євген. Вони разом пройшли навчання, отримали направлення в одну частину, у п’ятий штурмовий полк,першого батальйону, третього взводу.
Обидва стали командирами відділень,Віталій – першого, Євген – другого. Спочатку були полігони, навчання, а в липні 2022-го – пекельний схід.
24 липня 2022 року молодший на шість років брат Євген пам’ятає посекундно. Їхні відділення отримали завдання і вони пішли його виконувати. Кожне відділення мало свою позицію, тому настрій був у всіх лише на успішне виконання поставленої задачі.
На той час велися запеклі бої в районі Вуглегірської ТЕС. В якийсь момент ворог прорвав лінію оборони і зв’язок між братами втратився. Лише після евакуації Євген дізнався, що його брат Віталій вважається безвісти зниклим. Він намагався проганяти погані думки, переконуючи і даючи останню надію мамі, родині і, власне, собі, що брат живий, можливо, полон, а це – шанс.
Як воїн і людина, що була в той момент і бачила, що відбувалося насправді, він розумів – без варіантів. На жаль…
Віталій таки потрапив в полон. Вже мертвим. І його обміняли під час обміну тілами ще 2 лютого 2023 року. Втім, здійснений обмін – це лише перший крок до того моменту, коли рідні зможуть отримати хоч якусь інформацію.
Ідентифікацію тіла загиблого земляка зробили лише більш як через рік. Тепер родина зможе здійснити поховання за християнським обрядом, а вся наша громада – вшанувати та гідно провести Героя, який віддав за кожного з нас життя.
У загиблого лишилася мама, Марія Володимирівна, дружина Анна, сини Владислав та Станіслав, брат і побратим Євген.
Поховано Віталія Дуброву буде на кладовищі по вул. Центральна(біля колишньої меблевої фабрики).
ВІТАЛІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ВАРЕНИК (12.10.1977 -22.02.2024)
Лютий для нашої громади став справді лютим від болю втрат наших захисників -земляків.
Надійшло сповіщення про загибель жителя Носівки Віталія Володимировича Вареника.
Солдат Віталій Вареник (12.10.1977 - 22.02.2024) народився на Коропщині, у великій родині. Закінчив школу, здобув кваліфікацію тракториста, жив у рідному селі Жовтневе.
Згодом створив власну родину і переїхали на постійне місце проживання до Носівки, на малу батьківщину дружини. Тут народилися два їхніх сини.
Віталій Володимирович працював у Києві, в КП «Носівка- Комунальник», мав золоті руки у будівельній справі.
З початком повномасштабного вторгнення доєднався до загону тер оборони, згодом став членом ДФТГ.
22 лютого 2023 року був призваний на військову службу. У лавах Збройних Сил України виконував обов’язки старшого водія - гранатометника І міномета мінометного взводу другого механізованого батальйону. Часто виходив на зв’язок, останній раз рідні почули його голос 16 лютого. Дуже сумував за онучкою Амінкою, запевнив, що все гаразд, дав настанови усім рідним, наче прощався. Коли перестав виходити на зв’язок, родина відчувала, щось сталося.
Сталося – непоправне.
Залишаючись вірним присязі, Віталій Володимирович загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині, на Лимансько - Куп’янському напрямку внаслідок підриву на міні. Сталося це 22 лютого.
У загиблого лишилася дружина Наталія Михайлівна, сини Дмитро та Вадим, сестра Оксана, брати Ігор та Олександр.
Поховано воїна на кладовищі по вул. Центральна (біля колишньої меблевої фабрики).
Вічна пам’ять загиблому захиснику!
ВІТАЛІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ МОСТОВИЙ (23.02.1996 - 27.02.2024)
Знову важка звістка сколихнула нашу громаду. Надійшло сповіщення про загибель воїна.
Молодший лейтенант Віталій Мостовий народився в с. Гурбинці,на Срібнянщині. У рідному селі закінчив школу, загальну середню освіту продовжив здобувати в Срібному. Вищу освіту і фах менеджера здобув в Чернігівській політехніці.
Віталій працював на різних роботах в обласному центрі, згодом – у Бобровиці. Власне, там він зустрів свою долю. Молода пара побралася, стали жити в Носівці, на цукрозаводській околиці. На світ з’явилася донечка Златочка, якій всього 2,3 рочки. Молоді люди жили звичним життям, любили, раділи, будували плани, де вони троє були щасливі і разом.
На жаль, російські окупанти вирішили інакше. У травні 2023 року Віталій став до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання і боронив рідну землю на Харківщині. Був командиром І стрілецького взводу ІІ стрілецької роти військової частини.
27 лютого, виконуючи бойове завдання із захисту територіальної цілісності Батьківщини, здійснення відсічі та стримування збройної агресії російської федерації проти України він отримав поранення, не сумісні з життям. Сталося це поблизу населеного пункту Синьківка, Куп’янського району.
У загиблого лишилась дружина Яна, донечка Злата, батьки Валентина Миколаївна та Володимир Вікторович, сестра Аліна.
Поховано загиблого Героя у рідному селі на Срібнянщині.
Вічна пам’ять і слава Воїну Віталію!
КУЛИК АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ (30.07.1985 -28.02.2024)
Старший солдат Анатолій Кулик народився в с. Пустотине. Після закінчення школи, здобув освіту за фахом «Механізація сільського господарства». Втім, своє життя юнак не дуже пов’язував саме з цією професією. Отож, вирішив спробувати себе у будівництві. І в нього вийшло. Певно, ще й тому, що будівничим він був по життю. Скільки його майстровитими руками створено затишних осель, різних будівельних об’єктів у Броварах, де він вчився, працював і жив, а згодом – у Ніжині!
Анатолій з юних років вирізнявся своєю активною громадянською позицією, для нього патріотизм і Україна були не лише слова, вони мали глибокий зміст, які відгукувалися у його свідомості і серці. Власне, тому був учасником Революції Гідності, був готовий свободу і незалежність своєї держави виборювати, а не чекати змін.
У 2013 році він здобув вищу освіту і оселився в Ніжині, де жив і працював, разом зі своїми однодумцями втілював будівельні мрії своїх замовників у життя.
У 2015-1016 роках, він, незважаючи на заключення лікарів про непридатність до військової служби, йде служити добровільно. Він не міг інакше, бо служив його старший брат Василь, ще з 2014 року… Він завжди був таким – запальним і впевненим у прийнятті рішень, справжніх, чоловічих. Разом вони служили у 24 Яворівській механізованій бригаді.
Так відбулося і в лютому 2022 року, коли російська орда посунулася на Чернігів.
Вже зранку старший брат був в РТЦК Ніжина, а в обід разом з побратимами приймали перший бій за Чернігів. Василь був заступником командира роти, але у той час ніхто не зважав на посади, і звання, всі були в першу чергу – Воїни, бо треба було рятувати рідну землю.
В Анатолія 24 лютого не вийшло доїхати, але вже наступного дня він, домовившись з такими ж, як сам, відчайдухами, опинився в обласному центрі, який вже палав від боїв з ворогом.
Так вони обоє стали воїнами 162 батальйону тер оборони, який активно обороняв та звільняв від російської нечисті місто - Герой Чернігів.
Після деокупації Чернігівщини, обидва брати стали в числі 110 чоловік з так званої роти мотивованих, хто був готовий в будь-яку секунду взяти до рук зброю і стати до бою. Навчання протягом чотирьох місяців здавалося надто довгим, особливо розуміючи ситуацію на фронті. Чекати більше не могли і щойно оголосили про створення славнозвісної ІІІ штурмової бригади, брати подали заяви і перевелися туди. Бо розуміли, що можуть і вміють воювати. Василь був призначений командиром ІІ роти протитанкового батальйону, Анатолій був бійцем цієї роти.
З літа 2023 почалися важкі бої. Спочатку підрозділ Валися Кулика був на Бахмутському напрямку. То здавалось пеклом, але коли після ротації, на початку лютого 2024 року їх перекинули під Авдіївку, хлопці сповна відчули пекло на землі. Диву даєшся, як таке могли витримувати звичайні люди. Ні, це – справжні титани. Коли завдання, яке бойовий розрахунок мав виконувати дві доби, фактично відпрацьовувати доводилось тиждень, без відпочинку, з поганою логістикою. Тобто побратими намагалися якось організувати підвіз боєприпасів, їжі, виходило не завжди, втім хлопці трималися.
Брати бачилися 2-3 рази на тиждень. Під Бахмутом- жили на сусідніх вулицях, а вже під Авдіївкою - в сусідніх селах.
Розмовляючи з братом Анатолія, Василем, він, здається щохвилинно перебирає у пам’яті той день, той розпроклятий день 28 лютого, коли на чергування вийшов розрахунок у складі чотирьох бійців, в тому числі і Анатолій.
О 16-й годині хлопці повідомили по рації, що прибули на позицію, чекають ворожу техніку. І вони таки насипали клятим москалям, спаливши чотири танки, але на зв’язок ніхто не виходив. Я розумів, що щось сталося, але мав надію, що мої бійці живі…
На жаль, коли ввечері побратими пробралися до позиції, знайшли четверо тіл, понівечених та розкиданих вибуховою хвилею.
Фахівці припускають, що це було пряме влучання снаряду 152 калібру. Вижити шансів там не було ні в кого. Троє бійців було з Чернігівщини. Один - з Дніпра. В тому числі і наш земляк Анатолій Кулик, який віддав своє життя під час відбиття ворожого штурму поблизу населеного пункту Орлівка.
11 березня Анатолія Кулика поховано на кладовищі у рідному селі Пустотине.
У загиблого лишилася мама, Ніна Михайлівна, брат і побратим Василь.
Анатолій має нагороди. Зокрема, «Хрест Хоробрих», медаль «За оборону Чернігова», його підрозділ був представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІступеня. Тепер, певно, буде посмертно…
Спілкуючись з братом загиблого Героя про те чи скористається він правом демобілізуватися, через загибель брата, Василь Петрович абсолютно мотивовано відповів, як справжній чоловік і Воїн:
МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ БУТРІМОВ (7.09. 1984 – 4.03.2024)
Березень став для нашої громади скорботно-чорним від втрат наших захисників.
Надійшло сповіщення про смерть внаслідок невиліковної хвороби військовослужбовця Миколи Вікторовича Бутрімова.
Головний сержант Микола Бутрімов народився в місті Коростишів, на Житомирщині. Там він навчався у початковій школі, а потім родина переїхала на постійне місце проживання в с. Семиполки, Київської області. Тут Микола здобув загальну середню та спеціальну освіту, став студетном університету за спеціальністю «Економіка».
Втім, професійне життя чоловік пов’язав з будівництвом. Довгий час працював у приватній будівельній бригаді.
Останнім часом - у Броварах на металобазі.
Власне, він будівничим був і по життю. Щирий, добрий, відкритий, душа компанії. Найкращий чоловік для дружини, тато - для сина і донечки, гордість для батьків. Людина, яка жила для своєї родини, яка понад усе цінувала життя і своїх найдорожчих людей.
Носівчанином він став півтора десятки років тому, коли одружився і молоде подружжя зажило в Носівці, в родині дружини. Згодом, сім'я поповнилася дітками, тільки б жити та радіти, але…
На жаль, небеса забирають найкращих…
Микола Вікторович вже 17 березня 2022 року став до лав Національної Гвардії України, боронив та звільняв Чернігів, виконував бойові завдання на Сумщині, будучи головним сержантом стрілецької роти з охорони та оборони важливих державних об’єктів.
Ставши військовим, він був завжди небагатослівним, оберігав від хвилювань маму і дружину, завжди знаходячи слова підтримки, заспокоєння і впевненості, що все буде неодмінно добре, інакше -ніяк.
«В мене все добре, не переживай, бережи дітей…» - Такі слова-настанови давав дружині, зробивши її неймовірно сильною, бо ця жінка навчилася чекати на його нечасті і небагатослівні дзвінки. Не ставити зайвих запитань, а просто вірити, що все буде так, як він і казав.
Неодноразово виконуючи важливі і небезпечні завдання, Миколу Бутрімова оминула ворожа куля чи міна, але підступна невиліковна хвороба все частіше давала про себе знати. Чоловік не хотів вірити висновкам лікарів, коли опинився в медзакладі з переломом передпліччя, але його стан погіршувався. Спочатку була одна операція, після якої він ще повернувся на службу, невдовзі- наступна, хімієтерапія і кількамісячне перебування на лікуванні в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології. Ще 3 березня його родина відвідувала, він говорив, посміхався і…попрощався, відчуваючи невідворотне.
Наступного дня, 4 березня, серце військовослужбовця, головного сержанта Миколи Бутрімова, зупинилося.
У військовослужбовця залишилася дружина Анна Василівна, дітки Артемчик та Настуня, батьки Тамара Антонівна, Сергій Вікторович, Галина Миколаївна, сестра Ірина.
Він був вірним присязі, мужнім і сильним, до останнього віривши в Перемогу України і щасливе майбутнє своєї родини і всієї України.
Поховано Миколу Бутрімова буде на кладовищі по вул. Центральна (біля колишньої меблевої фабрики).
Вічна і світла пам’ять Воїну Миколі Бутрімову!
ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ РОГОВИЙ (20 .01.1971 - 10.03.2024)
Солдат мінометного взводу, житель с.Мрин, вірний військовій присязі, загинув, виявивши стійкість і мужність, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність Батьківщини.
Олексій проживав з родиною у Мрині. До повномасштабного вторгнення працював у компанії «Нафтогазбуд».
Мобілізований на службу в ЗСУ 6 липня 2022 року.
Виконуючи бойове завдання, отримав тяжке поранення. У важкому стані в госпіталь до м.Дніпра. Лікарі боролись за його життя, але, на превеликий жаль, дива не сталося.
Низький уклін і шана загиблому воїну, справжньому патріоту України!
Вічна пам'ять і Слава загиблому воїну Олексію.
Поховано Олексія в рідному селі Мрин.
ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ КОРШОК ( 13.10.1983 – 19.04.2024)
Знову біда. Надійшло сповіщення про загибель захисника з Мринської громади.
Солдат Василь Коршок народився та постійно проживав в селі Роздольне. Працював, будував плани на майбутнє. Був добрим, чуйним, товариським. Любив свою родину і свій край. Влітку 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ і став захищати нашу землю від клятого ворога. Ніс службу у 2 відділенні кулеметного взводу 4 механізованого батальйону військової частини
Внаслідок мінометно- артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Роздолівка Донецької області , будучи відданим військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконував військовий обов'язок, в бою за Україну, її свободу, та незалежність, від отриманих травм загинув 19 квітня 2024 року. Наш хоробрий воїн був доставлений з окупованої території за обміном тілами.
У загиблого лишилися згорьовані батьки Микола Васильович, Ольга Михайлівна.
Вічна і світла пам’ять загиблому Герою!
ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ ТЕЛИЦЬКИЙ (3.12.1981- 28.04.2024)
Знову трагічна звістка надійшла на Носівщину. Навіки в строю ще один житель Мринської громади
Солдат Олександр Телицький народився в селі Мрин, де постійно проживав зі своїми батьками та братом.
Після закінчення сільської школи, навчався в Мринському ПТУ -33.
До повномасштабного вторгнення працював на заводі залізо - бетонних конструкцій в м.Київ.
24 квітня 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після проходження навчання в Гончарівському, виконував завдання із захисту Батьківщини в бойових підрозділах ЗСУ, був стрілцем 1 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини.
Завжди був вірним військовій присязі, до останнього подиху захищав цілісність та суверенітет України. На превеликий жаль, в одному з боїв за рідну землю, поблизу населеного пункту Невське, Луганської області, виявивши стійкість і мужність, загинув під час виконання бойового завдання.
Поховано Героя в рідному селі.
Вічна слава і пам’ять Воїну Олександру!
МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ ПОНОМАРЕНКО (19.12.1973 – 10. 05.2024)
Надійшла важка і болюча звістка у нашу громаду. Загинув носівчанин.
Молодший сержант Микола Пономаренко народився в с. Велика Мотовилівка, на Київщині. За кілька років родина переїхала до Носівки. Микола тут закінчив Носівську школу №1. Мама ставила на ноги своїх дітей сама, тому Микола швидко подорослішав і пішов працювати. Створив власну родину, разом з дружиною виховували двох синів. Будували власне життя, мали багато планів і сподівань. Все це в одну мить перекреслила страшна дата в календарі: 24 лютого 2022 року.
Цього дня Микола був на роботі. Він працював слюсарем - ремонтником рухомого складу Укрзалізниці. А вже наступного дня стояв біля військкомату. Того дня його не забрали. Бракувало зброї на всіх бажаючих. Але він щодня здійснював патрулювання та ніс службу у теробороні, прагнув бути корисним рідному місту у найважчий час.
Вже 8 березня Микола Пономаренко разом з побратимами у складі Збройних Сил України їхав на оборону Чернігова. Потім був Бахмут, інші пекельні місця, де стояли наші воїни-титани. Микола був серед них. Він виконував обов’язки командира відділення 2 кулеметного взводу 2 стрілецької роти. Його всі поважали, бо ніколи не схибив, бо завжди був попереду. Його син Анатолій також нині боронить Україну у складі 46-ї аеромобільної бригади…
Війна для Миколи скінчилася. Він назавжди став воїном Небесного війська…
На те завдання, яке стало останнім для нашого земляка, на Луганщині, він не мав іти. Щойно повернувся з лікування. Але розуміючи відповідальність за кожного солдата, він пішов…
У вічність.
Залишаючись вірним військовій присязі на вірність українському народові, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок із захисту України, її свободи і незалежності, Микола Пономаренко загинув, внаслідок ворожої атаки біля населеного пункту Невське, Луганської області. Сталося це 10 травня.
У загиблого лишилася дружина, Тетяна Вікторівна, сини Анатолій та Микола.
Вічний спочинок загиблий Герой знайшов на кладовищі по вул. Троїцька у Носівці.
Світла пам’ять Воїну Миколі!
ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ КРАПИВ’ЯНСЬКИЙ (09.09.1992 – 30.04.2024)
Війна не десь, вона поруч, зухвало, не питаючись, входить в оселі земляків, забираючи найдорожче, знищує безповоротно все, що люди створювали, розбиваючи мрії і сподівання.
На жаль. Знову втрата: гірка і болюча. Молода людина,син, чоловік, батько чотирирічного синочка і ще ненародженої дитинки… Яка це біда!
Надійшло сповіщення про загибель Олексія Олексійовича Крапив’янського з Володькової Дівиці.
Молодший сержант Олексій Крапив’янськийнародився та виріс у с. Володькова Дівиця. Закінчив місцеву школу, влаштувався на роботу. Жив, як усі. Доки у 2014 році росія не почала війну. Він став на захист одним з перших, підписавши контракт, бо таким був завжди: відкритим, рішучим, відповідальним. Він був справжнім воїном, народжений виконувати чоловічу роботу. І Олексій її виконував. Саме у військовій справі він себе знайшов. Тому, повернувшись у 2019 році до цивільного життя, за кілька місяців знову повернувся до служби в ГУР.
Про бійців військової частини, де служив наш земляк, кажуть: «Їх обличчя не побачити, але вони бачать все!»
Їхня робота прихована від ворожого ока, але вони знають все про свого противника. Воїни-розвідники виконують чи не одну з найбільш ключових та найнебезпечніших справ, аби якнайшвидше наблизити нас до перемоги. Вони працюють просто в тилу ворога, щодня наражаючи себе на небезпеку та ризикуючи своїм власним життям.
На жаль, і такі титани гинуть…
Він часто виходив на зв’язок, особливіо ці останні місяці, коли дружина при надії. Він так і не побачить народження ще однієї дитини…
29 квітня пізно увечері дружина Інна востаннє з ним говорила. Олексій заспокоював, попередив, щоб не хвилювалася, бо 30 квітня він йде на завдання… Вого стало для нього останнім…
У загиблого військовослужбовця лишилася дружина Інна, синочок Богданчик, мама Світлана Іванівна, брат Василь, який також військовий, сестра Вікторія.
Олексій був справжнім Воїном, Героєм!
На жаль, втрачаємо кращих. Болить, бо Герої вмирають, залишаючи лише пам’ять і вдячність за жертовність, за те, що саме завдяки таким, як Олексій, пишеться нова історія України.
Кров’ю, болем і слізьми. Але він вірив, що Перемога буде, наближав її і на вівтар приніс найдорожче – власне молоде життя.
Вічна і світла пам’ять назавжди житиме поміж односельців та земляків.
Поховано Героя на сільському кладовищі по вул. Освіти
СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ СУПРУН(7.04.1992 - 20.05.2024)
Ще на одного захисника війська Небесного стало більше. Надійшло сповіщення про загибель жителя Коломійцівки.
Солдат Сергій Супрун народився та виріс у Коломійцівці. Він рано лишився сиротою .Спочатку помер тато, а коли Сергію було 16 років- у вічність відійшла мама. Хлопець дуже болісно переживав втрату дорогої людини. Тому тамував свій біль у роботі. Працював в агрофірмах «Нива», «Агропрогрес». До мобілізації- охоронником в м. Бровари.
З початком повномасштабного вторгнення Сергій поповнив лави ЗСУ та виконував обов’язки стрільця- помічника гранатометника 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. За час служби , командування та побрвтими відзначають, що наш земляк сумлінно виконував військові накази, був зразком для побратимів у захисті Батьківщини.
Односельці пам’ятатимуть його відповідальним, щирим, мужнім та безвідмовним. А ще- великим оптимістом, який завжди вірив, що все буде добре.
На жаль, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Івавнівське, Бахмутського району, Донецької області , він загину Сталося це 20 травня.
Вічна пам’ять та слава Герою, який за кожного з нас віддав своє молоде життя!
Поховано загиблого Героя в рідному селі.
СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ ЧАЙКА (24.03.1989 -11.06.2024)
Війна знову прийшла страшною новиною у нашу громаду.
Загинув Сергій Анатолійович Чайка, житель Володькової Дівиці.
Солдат Сергій Чайка народився та виріс в смт Есмань, на Сумщині. Професійну освіту юнак здобував у Київському ПТУ, де отримав фах кахельщика.
Разом з старшим братом працював на будівництві у Києві та Броварах.
Родина брата придбала оселю у Володьковій Дівиці, разом з ними проживав і загиблий Герой. Власної родини він не мав.
У листопаді 2023 року Сергій Чайка був мобілізований. Після проходження навчання, виконуваав обов’язки стрільця першого стрілецького відділення. другого стрілецького взводу, другої стрілецької роти військової частини.
11 червня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Піщане, Куп’янського району, на Харківщині, його підрозділ потрапив під шквальний мінометний обстріл ворога.
Сергій Часка отримав поранення, не сумісні з життям.
Поховано Сергія Чайку на кладовищі по вул. Освіти в с. Володькова Дівиця.
Вічна і світла пам’ять Воїну Сергію!
ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ ХАХУДА (26.11.1967-18.06.2024)
Знову і знову війна нагадує про себе гіркими вістками, які руйнують родини і долі.
Як ненаситний звір шматує життя українців, позбавляючи можливості нормально жити, радіти кожному дню, любити…
Надійшло сповіщення про загибель носівчанина Володимира Миколайовича Хахуди.
Молодший сержант Володимир Хахуда народився в с. Підгайне у великій дружній родині, де виховувалось шестеро дітей.
Навчався у п’ятій міській школі, фах водія здобував у Мринському ПТУ і відразу пішов працювати. Так було все життя. Бо так виховували батьки, бо він-українець, господар. Володимир мріяв мати власну родину, простору оселю, справжнє родинне гніздечко, де затишно і гарно найдорожчим, куди завжди хочеться повертатися.
Він всього досягнув у цьому житті, заручившись підтримкою родини, братів, сестер. Все зробив, як мріяв.
Лишалось просто жити, любити, радіти… Якби не війна. Володимир точно не хотів брати до рук зброю, але у найважчу годину для України саме такі люди, як Володимир стали першими, хто був готовий захищати.
З самої юності, працював водієм, далі вже як підприємець займався автоперевезеннями. Останні п’ять років перед війною працював за кордоном.
18 лютого 2022 року він приїхав у відпустку. А 24 лютого зранку він в числі перших стояв у черзі біля військкомату. Певний період Володимир Хахуда ніс службу при Носівському РТЦК, а в серпні 2023 був переміщений спочатку в навчальний центр, а далі - гарячий схід нашої держави: Харківський, Донецький напрямки.
Він виконував обов’язки старшого водія,командира 1 піхотного відділення 3 піхотного взводу,3 піхотної роти військової частини.
Залишаючись вірним присязі, даній українському народові, у бою за Україну, її свободу і незалежність, під час виконання бойового завдання Володимир Хахуда загинув.
Сталося це 18 червня поблизу населеного пункту Федорівка, Бахмутського району,Донецької області.
У загиблого лишилася дружина, Алла Григорівна, дві донечки,Вікторія та Марійка, велика родина, яка чекала його вдома. Не на щиті.
Герої, на жаль, помирають. Їхній військовий і життєвий подвиг живе у пам’яті людей, але від того не стає менше боліти серце у найрідніших, які назавжди осиротіли: молода вдова, дві донечки-школярки.
Неймовірно важко знайти слова втіхи чи розради,бо гіркота втрати не зміліє. Просто хочеться, щоб кожен, читаючи ці слова, бодай на мить замислився, якою ціною платить Україна за наші нехай і відносно спокійні ранки, тихі ночі, можливість жити майже звичним життям.
Кожен воїн, стаючи на захист, відразу позбавляється можливості зустрічатися з рідними, обійняти, дружину, пригорнути дітей, провести вихідні разом,просто зібратись усім разом за вечерею.
Це звичні, буденні речі, правда? Але навіть цього позбавлені наші захисники, бо вони-Воїни. Так, але вони ще й звичайні люди, які вчора були просто цивільними, а сьогодні в однострої. А ще ці хлопці, на жаль, гинуть. І так, у тому пекельному горнилі війни, вони за кожного з нас, не лише за свою родину. Пам’ятайте про це.
Дякуйте за цю жертовність рідним,шануйте пам’ять про загиблих!
Володимира Хахуду поховано на кладовищі по вул. Центральна (в напрямку села Андріївка).
ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ ЮЩЕНКО(30.01.1981- 30.06.2024)
Солдат Олександр Ющенко народився і проживав все своє життя в Носівці. Навчався в першій міській школі. Професійну освіту здобував у Київському училищі залізничного транспорту. Деякий час працював за фахом. Потім- охоронником. Останнє місце роботи до мобілізації - КП «Носівка-Комунальник».
До лав Збройних Сил України Олександр став у жовтні 2023. Окрім підготовки в навчальному центрв, прошов півторамісячний курс підготовки українських військових в Англії. Звідти він повернувся, аби служити у взводі розвідки 95-ї десантно- штурмової бригади з позивним Фантом.
І відтоді почалася його війна. Справжня. Важка,виснажлива. З пораненнями, їх були три, серйозні, численними контузіями, швидким відновленням і поверненням до своїх побратимів. На службі він був таким, як і в житті: відповідальним, безвідмовним, готовим допомогти в будь яку хвилину.
Спочатку його підрозділ виконував завдання на Харківщині, Куп’янському напрямку. А потім- на Донеччині. Поблизу населеного пункту Північне, Бахмутського району, Олександр загинув. Сталося це 30 червня.
Побратими високо цінували його мотиваційність у виконанні бойових завдань. Він був справжнім Воїном, а став –Героєм. Чиє ім’я житиме у пам’яті земляків, буде вписане в історію рідного краю як людини, яка боролась за територівальну цілісність, суверинітет України і віддала своє життя.
Ще одне життя нашого земляка забрала кровожадна росія, країна-терорист агресор, яка має на меті лише одне: нищити, руйнувати, вбивати все українське.
У загиблого лишилися батьки: Любов Семенівна,Степан Олексійович, брат Сергій, який також служить в ЗСУ, син Максим.
Поховано Олександра на кладовищі по вул Центральна(дорогою на с.Андріївка).
Вічна і світла пам’ять загиблому Герою!
ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ ПРОХА (26.02.1999 -2.07.2024)
Знову у нашій земляцькій родині горе і страшна втрата: загинув воїн з Володькової Дівиці.
Назавжди 23!
Солдат Ігор Проха народився у Володьковій Дівиці. Навчався у місцевій школі, професійну освіту здобував у Ніжині. Отримавши фах газозварювальника, працював на одному з підприємств районного центру.
Як і кожна молода людина, жив, будував плани, мріяв, радів, був підтримкою для найрідніших.
Неможливо змиритися і пробачити таку втрату.
Він у своєму юному житті ще нічого не встиг. Бо найбільшою у його житті була любов до України.
Війна почалася за два дні до його 22 річчя. І якби не проблеми із здоров'ям, він став на захист вже у той лютневих день. Довелося трохи підлікуватись, щоб вже за кілька місяців долучитися до лав Збройних Сил і нищити ворога.
Залишаючись вірним присязі, даній на вірність українському народові, він до останнього виборював мир і незалежність рідної країни. В одному із бойових зіткнень отримав тяжке поранення. Солдат був доставлений у лікарню ім.Мечникова в Дніпрі. Лікарі боролися, як могли. Але дива, на жаль, не сталося.
Ігорю не судилося перемогти тяжке поранення, не вистачило сил воїну, який два роки боронив рідну землю.
2 липня його юне і сповнене любов'ю до України,серце, зупинилося.
Для Ігоря Прохи війна скінчилася.
У загиблого лишилася мама,Надія Григорівна, батько,Володимир Григорович,брат Олександр.
Поховано Ігоря на кладовищі по вул.Освіти у рідному селі.
ОЛЕКСАНДР ВІТАЛІЙОВИЧ ПЧОЛА (8.09.1977-7.07.2024)
Не перестають надходити гіркі звістки про наших військовослужбовців.
Надійшло сповіщення про те, що під час виконання службових обов’язків біля населеного пункту Зоряне, Уманського району помер молодший сержант Олександр Пчола.
Він народився в Носівці. Закінчив школу і пов’язав своє життя із службою в поліції. Службу проходив на Ічнянщині. Був дільничним , згодом працював у відділі карного розшуку. Завершив свою трудову діяльність виходом на пенсію за вислугою років. Разом з родиною військовослужбовець проживав в с. Припутні, Чернігівського району.
І, напевно, міг би спокійно жити, разом зі своєю дружиною, синами, але війна зламала плани і цієї родини також.
У січні 2023 року він вступив до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання, а далі тривала його служба із захисту рідної землі на сході України. Власне, неподалік Бахмуту, під час виконання бойового завдання, Олександр отримав серйозне поранення. Після реабілітації, продовжувати службу в бойових підрозділах, не зміг. Тому у листопаді минулого року старший стріць отримав направлення на подальше проходження служби в Уманський ТЦК та СП.
У загиблого лишилася мама, Валентина Олександрівна, дружина, Любов Василівна, сини Владислав та Станіслав, брати Володимир, Олексій.
Вічна пам’ять нашому земляку Олександру!
Поховано військовослужбовця у Носівці, на кладовищі по вул. Спаська.
ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ ЮХНО (11.09.1981- 15.07.2024)
Липень став чорним для нашої громади. Не перестають надходити гіркі звістки про наших захисників.
Солдат Олександр Юхно народився і все своє життя прожив у Носівці.
Закінчив Носівську середню школу№1. Працював. Останнє місце роботи- вантажник «Нової пошти».
У січні 2024 року він був мобілізований, проходив навчання, ніс службу спочатку у прикордонні на Чернігівщині. Останні місяці служби – Донечччина.
Олександр виконував обов’язки стрільця – помічника гранатометника 1 стрілецького взводу 3 стрілецької роти.
Внаслідок штурмових дій ворога, обстрілу з міномета та артилерії російської армії, наш земляк загинув. Сталося це 15 липня поблизу населеного пункту Карлівка, Покровського району. Донецької області.
В Олександра лишилося п’ятеро дітей: Крістіна,Анжела, Анна,Богданчик та Валентинчик
батько Валентин Іванович, дружина Ніна, сестра Альона.
Олександр мужньо та самовіддано виконував свій військовий обов’язок перед Батьківщиною, відстоюючи територіальну цілісність та державний суверенітет. На жаль, загинув.
Загинув як Герой.
Поховано Олександра буде на кладовищі по вул. Грушевського у Носівці.
ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ ВИХОР (2.10.1989 -31.07.2024)
На Донеччині загинув наш земляк з Калинівки.
Старший солдат Ігор Вихор народився та виріс в Калинівці. Все життя прожив у цьому селі. Закінчив сільську школу, пройшов строкову службу, працював у місцевому сільгосппідприємстві, на столичному заводі.
У листопаді минулого року Ігор поповнив лави Збройних Сил України. Службу проходив у 77 -й штурмовій, мав серйозні поранення, контузії. Після проходження реабілітації служив в Борзнянському ТЦК та СП, згодом виконував обов’язки бійця в році вогневої підтримки, яка розташовувалась на північному кордоні. Останні місяці він у складі бойового підрозділу захищав Україну на Донеччині.
31 липня поблизу населеного пункту Грузьке, Покровського району він помер.
В Ігоря Вихра залишилися донька Уляна та син Олександр, цивільна дружина Юля, брати Олег та Руслан, який зараз також захищає Україну.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус щиро співчуває у тяжкому горі рідним та близьким.
Вічна пам’ять Воїну.
Поховано Ігоря Вихра на кладовищі у рідному селі.
ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЧАЙКА (13.05.1993- 6.08.2024)
На жаль,не перестають надходити важкі звістки до нашої громади.
Війна постійно нагадує, вриваючись у родини болем, гіркими, незворотніми втратами наших захисників.
Надійшло сповіщення про загибель Дмитра Олександровича Чайки.
Солдат Дмитро Чайка народився та виріс у Києві. Навчався у 225 школі,професійну освіту здобував у столичному технікумі, а далі пов’язав своє життя з ДСНС.
Його небайдужість, спритність, мужність,бажання бути корисним людям сповна давали можливість йому саме в цій рятувальній службі знайти себе. А ще у спорті. Футбол, настольний теніс - це ті види спорту, які були йому найближчими,він ними займався довго і всерйоз, мав досягнення, нагороди. Їм так пишалися батьки, старший брат, син…
Дмитро загинув у першому бою.
Став до лав Збройних Сил України 20 червня 2024 року. Був кулеметником 3 стрілецького відділення, 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. Пройшов підготовку і 6 серпня пішов на бойове завдання. Саме цього дня в районі населеного пункту Іванівське, на Донеччині він отримав поранення, не сумісне з життям.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус глибоко сумують та висловлюють найщиріші співчуття батькам Наталії Миколаївні та Олександру Петровичу, брату Євгену, сину Анатолію. Це страшна непоправна втрата для всієї нашої земляцької родини . Адже батьки народилися і довггий час проживали в Носівці, у цукрозаводському мікрорайоні, тут народився їх старший син. Згодом родина переїхала до Києва, але зв’язок з рідним містом не переривали. Власне, і місце вічного спочинку для сина-Героя обрали також тут. Тому будемо проводжати нашого Героя- захисника, вшановуючи його світлу пам’ять…
Поховали Дмитра Чайку на кладовищі по вул. Кармалюка у Носівці, 13 серпня.
СТАНІСЛАВ ВІТАЛІЙОВИЧ ХУРТАК (18.07.1985 - 02.08.2024)
В нашій громаді – втрата. Надійшло підтвердження факту загибелі нашого земляка Станіслава Віталійовича Хуртака.
Солдат Станіслав Хуртак народився в Носівці. Втім його доля, як і інших двох братів та сестри так розпорядилася, що всі вони виховувалися без участі батьків, в спеціальному дитячому закладі.
Після закінчення навчання Станіслав певний період прожив у родині сестри. Останні п’ять років-повернувся до Носівки. Підтримував тісні стосунки зі своєю тіткою та її родиною. Жив, якийсь час працював на кондитерській фабриці.
У червні цього року був мобілізований на військову службу. Пройшов навчання і потрапив у військову частину, яка виконувала бойові завдання на запорізькому напрямку.
Під час виконання завдання, відстоюючи незалежність та територіальну цілісність України, 2 серпня 2024 року Станіслав загинув.
Станіслава поховано на кладовищі біля колишньої меблевої фабрики.
Вічна слава Воїну !
ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ КРОТЕНКО (12.09.1983 – 7.08.2024)
Знову маємо сумну звістку з фронту. Надійшло офіційне сповіщення про загибель жителя села Мрин - Олександра Кротенка.
Він народився в Мрині. Після закінчення Мринської школи навчався у Чернігівському кооперативному технікумі. Обрав для себе спеціальність - торгівля, але вмів робити будь яку роботу. Працював верстатником у Мринському паркетному цеху Ніжинського лісгоспзагу. Сумлінно виконував свої професійні обов'язки, був завжди чесним, відкритим і справедливим.
Мав багато друзів, щиро любив свою родину. З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до місцевої територіальної оборони.
Мобілізований до лав ЗСУ 19 січня 2023року. Сумлінно ніс службу на посаді старшого водія артилерійського розрахунку артилерійського взводу.
Відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну, загинув на полі, захищаючи територіальну цілісність та незалежність нашої держави.
У Олександра залишились дружина, син, донька, батько, мати і сестра.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус щиро співчуває та розділяє біль непоправної втрати з рідними та близькими загиблого.
Вічна пам’ять і шана загиблому Герою , воїну Олександру!
Поховано Олександра Кротенка в с. Мрин.
СТАНІСЛАВ МИКОЛАЙОВИЧ ГРИБОК (14.05.1977 - 21.09.2024)
Вересень болем відгукується у нашій громаді. Бо і минулого року були гірки втрати, і цього річ – також.
Головний сержант Станіслав Грибок народився та проживав в Носівці. Навчався спочатку у міській школі №4, загальну середню освіту здобував у Носівській школі №2. Фахову освіту здобував в Ніжинському агротехнічному училищі. Проходив строкову службу Працював на Носівському цукровому заводі. Певний час спробував себе у підприємництві, ремонтуючи авто. Останнє місце роботи до мобілізації - охоронна фірма в м. Київ.
В липні 2024 року був мобілізований, пройшов навчання та був призначений на посаду старшого стрільця аеромобільного відділення.
Вірний військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність , 21 вересня, він загинув.
За час проходження служби наш земляк користувався авторитетом серед побратимів. Мав високий рівень мотивації, професійного самовдосконалення. Підтримував моральний дух у підрозділі. Був просто доброю, порядною людиною.
У загиблого лишилася мама, Євдокій Іванівна, донька Анатстасія , дружина Галина Валеріївна. Поховано військовослужбовця буде на кладовищі по вул.. Грушевського.
Вічна і світла пам’ять захисникові, Воїну Станіславу!
АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ БУЛОЧНІКОВ (25.10.1993 -13.10.2024)
Боляче. Неймовірно боляче, бо наша громада знову в жалобі за воїном і захисником.
Старший лейтенант Андрій Булочніков народився в Славутичі. Навчався у школі №3, а в 2010 році закінчив Славутицький ліцей. Був неодноразовим призером Всеукраїнських учнівських олімпіад з географії, хімії та математики. Чотири роки поспіль отримував стипендію міського голови та був нагороджений особливою міською відзнакою «Гордість і надія Славутича». Після завершення ліцею на бюджетній основі навчався на хімічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пройшовши навчання на військовій кафедрі, служив за призовом осіб офіцерського складу.
Наука була для Андрія справжньою пристрастю. Він любив читати, писав наукові праці з хімії, працював у відділі контролю якості хімічних сполук ТОВ «НВП «ЄНАМІН».
13 вересня 2022 року Андрій прибув до Славутицького ТЦК та СП й став на захист України.
13 жовтня 2024 року на Сумщині старший лейтенант Андрій Булочніков загинув, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Всі, хто його знав, відзначають його розум, начитаність, відповідальність, дисциплінованість, інтелігентність.
Світлий, щирий, добрий і надійний друг, побратим. Справжній українець і патріот. Єдиний син у батьків!
Людина, яка безмежно любила життя.
Війна забирає найкращих, справжній цвіт нації.
У загиблого лишилися батьки: Тетяна Миколаївна, та Сергій Євгенович, рідні.
Світла й вічна пам'ять Герою.
Поховано Андрія Булочнікова на кладовищі в с. Дослідне
ВІТАЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ МОРСЬКИЙ (19.03.1997 – 10.10.2024)
Надійшло офіційне сповіщення про загибель жителя села Киселівка , Мринської сільської територіальної громади.
Віталій Морський народився в м. Новгород -Сіверський, на малій батьківщини мами Тетяни. Разом з батьками та старшою сестрою проживали в селі Селище, а потім в селі Киселівка. Віталій ріс допитливим, спокійним і товариським хлопчиком. Старанно і охоче навчався, читав, цікавився технікою, любив все ремонтувати і допомагати старшим. Нелегким було його дитинство. Рано прийшлось подорослішати. Віталія поважали сусіди і друзі за його добре серце та щиру вдачу. Завжди був готовим допомогти людям. З перших днів повномасштабного вторгнення Віталій поповнив ряди ЗСУ. Сумлінно виконував свої військові обов'язки, був завжди чесним, відкритим і справедливим.
Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну , загинув , захищаючи територіальну цілісність та незалежність нашої держави.
У загиблого героя залишились батьки, сестра, племінники.
Вічна пам’ять і шана загиблому Воїну Віталію Морському!
Поховано загиблого захисника на кладовищі в с. Киселівка.