20 січня 2025
Друга декада січня нового року почалася для нашої громади із сумних новин.
Через тяжку невиліковну хворобу перестало битися серце військовослужбовця, жителя Козар Сергія Германовича Вороніна.
Солдат Сергій Воронін народився в Казахстані. Після проходження строкової служби юнак приїхав до свого дідуся в Козари. Спочатку гостювати, а потім лишився назавжди. Припало до душі і село, і люди, отож рішення приймав усвідомлено.
Влаштувався на роботу в місцеве агропідприємство. Жив, господарював у хаті й на городі, завжди відкритий, щирий, хороший чоловік. Односельці відгукуються про нього як про цікавого співрозмовника, він багато читав, був доброю людиною.
Рік тому він став до лав Збройних Сил України по мобілізації. Сумлінно ніс службу, виконував накази військового керівництва, користувався авторитетом і повагою серед побратимів.
Втім, восени 2024 року, занедужав. Після обстеження, лікарі встановили невтішний діагноз. Лікувався і боровся до останнього, однак хвороба виявилася сильнішою.
10 січня серце військовослужбовця зупинилося.
Поховано Сергія Вороніна 13 січня на сільському кладовищі Слобода в с. Козари.
Вічна і світла пам’ять померлому захиснику!
Наша громада знову втратила захисника.
Лейтенант Олександр Макаренко народився та виріс в Носівці. Навчався в Носівській школі №3, після здобуття загальної середньої освіти, навчався в Агротехнічному інституті м. Ніжин.
За спеціальністю не працював, організував власний бізнес. Разом з дружиною Олею молода родина проживала в Києві, будувала плани на спільне, довге і щасливе життя у любові, злагоді, з оселею, наповненою дитячим щебетом…
Все перекреслила війна. А тепер ще й пошматувала долі і серця молодої дружини, батьків, бо як навчитися жити з думкою, що його вже нема.
Він був особливим у всьому: доброті, людяності, надійності. Був справжній другом, щирим у відносинах. Неймовірно талановито грав на гітарі… Так важко писати слово був…
Олександра мобілізовали у березні 2024 року. З дружиною був щодня на зв’язку. Завжди спокійний, стриманий, він заспокоював і щоразу давав надію своїм найдорожчим, що з ним точно нічого не станеться. На жаль…
Будучи командиром групи зв’язку та кібербезпеки штабу батальйону безпілотних систем військової частини, він завжди беріг своїх побратимів. Того фатального дня він теж пішов сам… Назавжди.
Виконуючи завдання, пов’язане із захистом Вітчизни відстоюючи державний суверенітет та територіальну цілісність України, виявивши мужність та стійкість загинув на Курському напрямку.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус щиро співчувають і розділяють біль непоправної втрати з дружиною Ольгою, батьками Ніною Федорівною.та Володимиром Миколайовичем, сестрою Аллою, всіма рідними та близькими, друзями, побратимами загиблого Героя.
Пам’ять про Воїна Олександра назавжди у пам’яті земляків.
Поховано Героя на кладовищі по вулиці Полівка у Носівці.
Війна продовжує стукати своїми гіркими новинами в оселі земляків. Тепер надійшло сповіщення про смерть жителя с. Яблунівка Віталія Миколайовича Баришовця.
Солдат Віталій Баришовець народився і виріс у Яблунівці. Був меншим серед трьох синім у батьків. Закінчив школу, отримав посвідчення водія і пішов на строкову службу. Повернувшись - жив, працював переважно на автозаправних станціях.
У Віталія є повнолітній син та донька-студентка, для яких батько назавжди - дорога і рідна людина. У них були надзвичайно теплі відносини.
Він взагалі був позитивним, щирим, відкритим і водночас людиною слова, здатним на чоловічі вчинки. Один з них - стати на захист рідної землі добровільно. При тому, що мав всі підстави цього не робити, обумовлені станом здоров’я. Але 22 вересня 2024 року Віталій вдягнув однострій і виконував завдання, які ставило перед ним командування.
Втім здоров’я похитнулося. Погіршення він відчував, але 15 січня серце військовослужбовця зупинилося. Лікарі, які намагалися йог врятувати, виявилися безсилими.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус щиро співчувають та розділяють біль непоправної втрати з мамою Галиною Миколаївною, сином Артемом, донькою Софією, братом Олександром, всіма рідними та близькими захисника.
Вічна пам’ять!
Поховано Віталія Баришовця буде у рідному селі, поруч з могилою батька.
Лютий, на жаль, теж із втратами для нашої громади.
Надійшло сповіщення про смерть носівчанина.
Молодший сержант Віктор Ткаліч народився,виріс та проживав в Носівці. Після закінчення міської школи №2, проходив строкову службу, далі- працював різноробочим на цукровому заводі. Був одружений, має сина – студента.
Віктор був доброю, щирою людиною, тонко відчував музику, майстерно грав в духовому оркестрі, хоча не мав спеціалізованої освіти.
На жаль, проблеми зі здоров’ям призвели до погіршення самопочуття, а намагання лікарів реанімаційного відділення врятувати життя Віктору, не допомогли.
Віктора Ткаліча буде поховано на кладовищі по вул. Кармелюка.
Вічна і світла пам’ять Віктору Ткалічу!
Добрий, чемний, працьовитий, життєрадісний та дуже дружелюбний, таким він був…
Він мав багато планів і мрій, та не судилося...
22 лютого 2025 року наш Герой, наш Захисник загинув, захищаючи рідну землю від російського агресора.
Андрій Пятачук народився в селі Макіївка. Навчався в Макіївській ЗОШ, після закінчення школи працював в СФГ «Вікторія», в 2015 році був призваний на військову службу в ряди Національної гвардії Україна. Під час несення служби здобув осколкові поранення та в 2016 році був звільнений. З 2020 року працював в охоронній фірмі м. Києва. Знову повернувся в рідну Макіївку і з вересня 2022 року працював в Макіївському ліцеї. У березні 024 року Андрія 2 мобілізували до лав Збройних Сил України.
22.02.2025 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Біла Гора, Краматорського району Донецької області.
Поховано воїна в рідному селі Макіївка.
Вічна шана та вічна пам'ять воїну Андрію!
Березень огорнув чорною тугою нашу громаду.
Надійшло повідомлення про загибель нашого земляка, військовослужбовця з с. Тертишники
Солдат Сергій Мигдальонок народився та виріс у Тертишниках. Навчався в Яснозірківській школі, загальну середню освіту здобував у Носівській школі №2.Після навчання в школі - працював на будівництві в столиці. Там зустрів свою майбутню дружину Оксану. В подружжя народилися син і донечка.
З початком повномасштабного вторгнення дружина з дітьми виїхала за кордон. Сергій став на захист України в листопаді минулого року, проходив навчання. Бойове хрещення відбулося на Харківщині. Далі – Донеччина. На жаль, завдання, яке виконував на Покровському напрямку, стало останнім.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус глибоко сумують та щиро розділяють біль непоправної втрати з дружиною Оксаною, дітками Веронікою та Максимом, батьком Василем Васильовичем, сестрами Ларисою та Світланою.
Поховано Сергія Мигдальонка на кладовищі у рідному селі.
Вічна пам’ять загиблому Герою!
Солдат Микола Семікопний народився в с. Іванів Калинівського району Вінницької області. Закінчив Іванівську школу №1. Освіту здобув в Мринському професійному училищі №33, за фахом електрик.
Через повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року росії в Україну, Микола був мобілізований до Збройних Сил України. Служив кулеметником 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону 57-мої окремої мотопіхотної бригади.
За Україну Микола загинув 3 березня 2025 року в боях за звільнення Харківщини.
З військовими почестями похований на кладовищі в селі Іванів Калинівського району Вінницької області
Микола - назавжди Герой для кожного з нас.
В Носівці проживає його мама, Марія Афанасіївна.
Вічна пам’ять і слава воїну!
Захищаючи рідну землю, внаслідок штурмових дій ворога, на Донеччині загинув носівчанин.
Солдат Сергій Кияницянародився та виріс у Носівці. Навчався у 2-й міській школі. Професійну освіту здобував в училищі залізничного транспорту, опановуючи фах машиніста. Працював на залізниці.
Коли в Україні розпочалась антитерористична операція, Сергій був мобілізований, гідно захищаючи Україну від російської навали. Його танк був останнім, який покидав Луганський аеропорт.
За деякий час повернувшись до цивільного життя, він працював знову на залізниці.
У 2020 році Сергій підписав контракт, ставши на службу у лави ЗСУ.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року Сергій зустрів на Сумщині. Потім була Харківщина.
Всюди, де найгарячіше, він йшов, бо командування знало, що Сергій не підведе.
Водій, зв’язківець, танкіст – ці спеціальності наш земляк опанував до автоматизму, але ворог, на жаль, знищує і професіоналів.
Він завжди був на зв’язку, дуже коротко, без емоцій, впевнено і спокійно переконував, що все під контролем.
8 квітня був останній дзвінок мамі…
Поховано Сергія Кияницю на кладовищі по вул. Кармелюка.
Вічна слава воїну Сергію!
Знову болюча втрата у нашій громаді.
Додому на щиті повертається молодший сержант Євгеній Сергійчик, який народився і виріс у Держанівці.
Зростав єдиним сином у батьків.
Після закінчення Держанівської ЗОШ, здобував професійну освіту в Ніжинському агротехнічному коледжі. Проходив строкову службу. Після повернення- влаштувався на роботу в охоронну фірму. 14 січня 205 року був мобілізований. Пройшов підготовку, навчання, отримав звання, був призначений командиром відділення і,разом з побратимами, взявши до рук зброю, став на захист рідної землі.
3 квітня мама востаннє почула голос сина, який попередив, що не виходитиме на зв’язок місяць.
Як прожили батьки той місяць, не варто навіть думати. Однак вони вірили, що все буде добре.
Але минуло і 3 травня, і дні наступні, телефон сина мовчав. І ось оцю страшну тишу розірвала не менш болюча і незворотня звістка про його загибель.
В результаті штурмових дій з боку противника, наш земляк отримав проникаюче осколкове поранення, яке виявилося несумісним з життям.
Для Євгенія війна скінчилася, він навіки став для всіх нас Героєм і небесним янголом…
Євгенія Сергійчика поховано на кладовищі у рідному селі.
Вічна пам’ять та слава захиснику, воїну Євгенію!
Травень гірчить болем втрат наших захисників. Надійшло сповіщення про загибель воїна,.
Солдат В’ячеслав Козачок, позивний Бабай народився та виріс в Носівці. Навчався в міській загальноосвітній школі №4.
Професійну освіту кваліфікованого механіка та слюсара здобував в училищах в Мрині, Ніжині.
З початком повномасштабного вторгнення, він у перший день приєднався до Збройних Сил України.
У складі підрозділу прошов запеклі бої під Бахмутом, на Херсонському, Запорізькому напрямках. Втім, найважче було на Сумщині.
У його мами 12 травня –день народження. Отримавши бойове завдання, він зателефонував напередодні, вітав. Зробив найдорожчий подарунок матері, вона почула рідний голос.
13 травня увечері написав повідомлення: «Мамо, молись, тут дуже важко…» Воно стало останнім для мами від сина, який з поля бою вивозив поранених та вбитих побратимів.
Залишаючись вірним присязі, даній на вірність Українському народу, мужньо виконавши свій військовий обов’язок, в бою за Україну,її свободу і незалежність В’ячеслав Козачок поліг у бою в районі населеного пункту Юнаківка, на Сумщині. Сталося це 13 травня.
У загиблого залишилися мама, Валентина Василівна, сестра Юля, племінники.
В’ячеслав загинув як Герой, а його бойовий подвиг житиме у вдячній пам’яті земляків.
Поховано Воїна на кладовищі по вул. Кармелюка в Носівці
Вічна пам’ять і слава загиблому герою!
Гіркі новини продовжують надходити у нашу громаду.
Додому на щиті повернувся житель с. Ведмедівка
Солдат Сергій Потапенко зростав у Ведмедівці. Якийсь період родина проживала у Києві, потім повернулася на малу батьківщину мами, у Ведмедівку. Закінчував хлопець Держанівську школу. Професійну освіту здобував у Чернігівському будівельному ліцеї. Після закінчення- працював за фахом у столиці. Шість років тому через тяжку, невиліковну хворобу померла мама, Валентина. Хлопець лишився повною сиротою. Однак підтримував родинні зв’язки з вітчимом Олександром, який виховував його з 9-ти річного віку.
У грудні 2024 року був мобілізований. Після проходження підготовки у навчальному центрі, він, у складі взводу розвідки та безпілотних авіаційних комплексів, виконував завдання на сході нашої країни.
Покровський напрямок, Курахове. Отримавши завдання, його група протрималися два дні. Далі, аби не потрапити в оточення, натрапили на розтяжку…
Сергій і його побратим загинули на місці. Сталося це 21 травня поблизу населеного пункту Рідкодуб, на Донеччині.
Поховано Сергія Потапенка у с. Ведмедівка.
Вічна слава Воїну Сергію!
Червень відкрив відлік гірких втрат у війні. Перебуваючи на реабілітації помер військовослужбовець.
Молодший сержант Іван Пуха народився та виріс у Києві в родині медсестри та рятувальника. Батькинародилися на носівщині, певний період родина проживала в Носівці.Тут у них народився старший син.
Іван Після проходження строкової служби в морській піхоті, працював в сфері телекомунікацій.
Підтримував завжди спортивну форму. Незважаючи на стан здоров’я, який звільняв його від військової служби, у грудні 2022 року Іван добровільно приєднався до 60 окремої механізованої бригади, посівши посаду командира відділення БПЛа.
На початку 2025 року під час бойового зіткнення з ворогом отримав тяжке поранення. Незважаючи на це, протягом трьох діб утримував позицію.
Після евакуації Іван пережив 24 (!) операції, проходив реабілітацію і мав плани на життя. Він дуже хотів жити, сподівався повернутися на службу, щоправда в інший підрозділ, стати інструктором, аби передавати набутий досвід. Він мріяв збудувати дім, займатися разом з батьком пасікою, пишатися донькою…
4 червня у батька- день народження. Дружна родина зібралася разом. Хіба ж могли уявити, яке горе раптово увійде у цю сім’ю. Воно увірвалося боляче і неждано. Серце військового раптово зупинилося, не витримавши того надважкого навантаження, яке випало на долю Івана як військового. І тих численних операцій, які довелося пережити воїну.
Вічна і світла пам’ять Герою!
Поховано Івана Пуху на кладовищі в с. Підгайне.
Гірка звістка знову прийшла у нашу громаду. Повертається додому небесним янголом наш юний Герой, носівчанин.
Солдат Андрій Броварський народився на виріс в Носівці. Навчався у Носівській школі №1. Він ріс дуже допитливим і різностороннім хлопчиком. Навчався у школі мистецтв по класу баяна, активно займався спортом, зокрема, боксом. Після здобуття базової освіти, Андрій опановував професію кухаря. Втім цікавила його не лише кулінарія. Останнім часом- більше будівництво. Він себе шукав, відкривав нові здібності і вміння, займався саморозвитком і мав на своєму життєвому злеті безліч планів і мрій. Які б неодмінно здійснилися, якби не російські вбивці.
Ця юна дитина мала свідомість справжнього українця, мотивованого, з незборимою вірою у перемогу і право нашого народу жити на своїй землі.
Він прийняв чоловіче рішення: стати на захист України, своїх рідних, доєднавшись до Третьої штурмової…
Звісно, батьки відмовляли, йому ж було лише 19…
Йому тепер – навіки 19…
Серце крається від таких повідомлень, від усвідомлення, що втрачаємо таких золотих дітей, справжній цвіт нашої нації, нашої громади!
Він підписав контракт у грудні 2024 – го,пройшов навчання. Як він радів і пишався, що тепер солдат, що має таких побратимів, з якими і у вогонь, і у воду. На кожне завдання він йшов з усвідомленою впевненістю, що повернеться. На жаль, 14 червня в районі населеного пункту Новомихайлівка, на Донеччині, він, під час виконання бойового завдання, загинув. Так і не дочекалися повідомлень від сина батьки, від брата- молодший братик... Біль, який не має виміру своєї глибини...
Поховано Андрія Броварського на кладовищі по вул. Княгині Ольги.
Вічна слава та світла пам’ять нашому юному Герою, воїну Андрію!
Надійшло сповіщення про загибель носівчанина Солдат Микола Харченко народився у Носівці. Навчався в спеціалізованому закладі в с. Стара Басань. Після здобуття базової освіти, Микола повернувся додому. Працював на різних роботах.
У грудні 2024 року був мобілізований. Виконував обов’язки стрільця аеромобільного відділення військової частини.
Керівництво військової частини, де служив наш земляк, відзначає його відповідальність, мотиваційність, авторитет серед побратимів, відданість справі, яку робив.
Залишаючись вірним присязі, даній українському народові, виконуючи свій військовий обов’язок, у бою за Україну, її свободу і незалежність Микола загинув поблизу населеного пункту Юнаківка, на Сумщині.
Носівська міська рада, виконавчий комітет, депутатський корпус глибоко сумують та розділяють біль непоправної втрати з рідними та близькими загиблого.
Миколу Харченка поховано на кладовищі по вул. Центральна (біля колишньої меблевої фабрики).
Знову втрата і біль. Знову наша громада втратила свого юного Героя. На щиті повертається додому головний сержант Тарас Глушко народився в Носівці, навчався у міській першій школі. Згодом його батьки переїхали до столиці, де, власне, і проживають наразі. Тарас закінчив школу, здобув фах архітектора-будівельника. А тоді почалася повномасштабна війна. Відправивши батьків до Носівки, Тарас у перші дні пішов до столичного ТЦК. Там його не взяли, через юний вік. Втім його це не зупинило, він активно почав допомагати військовим, що дислокувалися у Гостомелі. Приходив знову до ТЦК, його знову відправляли, бо йому не було ще й 23. Втім, своє чоловіче рішення він прийняв: однозначно стати на захист рідної землі.
На початку березня він разом з дружиною Аліною приїхали до Носівки, до батьків. Вже другодні Тарас прийшов до військкомату. А 8 березня з самого ранку він вже пішов з речами, поповнивши лави ЗСУ.
Вже за кілька днів, він, разом з побратимами обороняли Чернігів. За його особисту військову звитягу Тарас Глушко удостоєний нагороди: медаль «За оборону Чернігова».
У День сержанта в минулому році Тарас отримав нагороду від Президента.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку, орденом «За мужність» ІІІ ступеня було нагороджено нашого земляка. Всі так пишалися юним захисником…
Він завжди виходив на зв’язок. Навіть вночі, в день загибелі, ще телефонував…
Він завжди не багатослівний. Як справжній чоловік, дуже мало говорив про службу, телефонуючи своїм рідним, намагається завжди з гумором відповісти, що в нього все добре, розпитати, як всі вони, його найрідніші люди. Вже не подзвонить…
Після деокупації Чернігівщини, Тарас у складі 30 ОМБр стояв на захисті Батьківщини на Харківщині. Тут, на Куп’янському напрямку, 30 травня під час виконання бойового завдання, внаслідок удару керованою авіабомбою, він загинув.
Поховано Тараса Глушка на кладовищі по вул. Спаська.
Вічна слава Герою!
Наша громада прощалася з померлим захисником з Володькової Дівиці.
Солдат Юрій Жимань народився і виріс у рідному селі. Закінчив школу, працював, був опорою для мами.
З початком повномасштабного вторгнення, з перших днів доєднався до оборонців. Роки війни не минули безслідно, далися взнаки і кілька серйозних поранень. Останнє змусило пережити серйозну операцію та тривалу реабілітацію. Власне,він наразі її й проходив. Стало погано,викликали швидку, але лікарі виявилися безсилими. Серце Юрія зупинилося.
Поховано захисника на Миколаївському кладовищі у рідному селі.
Липень,на жаль,відлунює болем втрат захисників нашої громади.
Всі сподівалися до останнього,коли у листопаді 2024 року не вийшов на зв'язок і був безвісти зниклим юний носівчанин Роман Сокол.
Солдат Роман Сокол народився та виріс в Носівці.
Він був надзвичайно талановитим,реалізовуючи себе у шкільному віці у хореографії,спорті.Він так жив,на повен зріст,немов відчував,що його вік такий короткий.
У вересні 2021 року Рома став на строкову військову службу, а за півроку росія віроломно увірвалася в Україну.
Рому початок повномасштабної застав у Миколаєві,де він ніс строкову службу. Враховуючи ситуацію,хлопці мали працювати зі зброєю вже не на навчаннях,а безпосередньо в сутичках з ворогом. Тільки тепер він став воїном- контрактником,зв'язківцем військової частини,що базувалася в Миколаєві.
Спочатку його підрозділ працював на Миколаївщині, а потім була Харківщина.Виходив на зв'язок раз на день.Бо його найдорожчі люди чекали таких новин найбільше.
22 листопада 24 року о 7 ранку він повідомив мамі,що по тривозі підняли,тому кілька днів зв'язку не буде.
Мама навіть не думала,що то був останній раз,коли вона почула голос сина.
Вже другодні її серце відчуло,сина на цьому світі нема.
Але ніхто не допускав думки про загибель,коли повідомили про те,що Рома вважається зниклим безвісти. Жили надією,що полон.
Вісім місяців надії,віри в диво і сподівання,що Рома живий .
На жаль,результат експертизи розбив останню надію.
Мамине серце тоді відчуло,адже загинув Роман Сокол 24 ли стопада 2024 року під час бойового зіткнення з ворогом в районі населеного пункту Тихе,Вовчанської громади.
Важко повірити,сприйняти і осягнути розумом глибину такої втрати.
15 липня 2025 року Романа Сокола поховано на кладовищі по вул.Княгині Ольги.
Сержант Дмитро Білобловський народився, виріс та проживав в Носівці. Тут закінчив загальноосвітню школу №1. Професійну освіту газозварювальника здобув у Мринському СПТУ-33. Працював за спеціальністю в агропідприємствах міста.
Пройшов строкову службу, створив разом з дружиною міцну родину, в якій народилися донечка та синок. Здавалося б. лише жити, радіти кожному дню, натомість в Україну віроломно вдерся російський агресор.
Дмитро був не з тих, хто ховався чи шукав привід, аби оминути мобілізацію. Він з перших днів повномасштабної війни добровільно став на захист рідної землі. Пройшов багато «гарячих» напрямків по всій лінії фронту. Спочатку була оборона Чернігова, потім схід: Мар’їнка, Красногорівка, інші міста і села… Після останньої ротації ніс службу на прикордонні Чернігівщини.
Мав численні контузії, однак він до останнього залишався воїном. На жаль, внаслідок вогнепального поранення, Дмитро помер.
Поховано Дмитра Білобловського на кладовищі по вул. Центральна(біля колишньої меблевої фабрики)
Вічна пам’ять та слава померлому Герою!
Загиблий носівчанин молодший сержант Володимир Труш народився в м. Кілія, на Одещині. Зростав та навчався в Носівській школі №4, після цього продовжив здобуття професійної освіти за спеціальністю газозварювальника в профільному закладі столиці. Працював за професією.
З початком антитерористичної операції у 2014 році Володимир став на захист України.
Його війна тривала усі ці роки. З початку повномасштабного вторгнення він у складі свого підрозділу оороняв Чернігівщину, Харківщину, Донеччину.
Останнє місце служби- 36 бригада морської піхоти, де він був командиром відділення.
Власне, на Донеччині і стався його останній бій. В районі населеного пункту Предтечине під час виконання бойового завдання він загинув. Сталося це 5 серпня.
Поховано Володимира на кладовищі по вул..Кармелюка.
Вічна пам’ять і слава Воїну!
Старший солдат Ігор Паскевич народився та виріс у Ніжині. Навчався у тамтешній школі №9, після закінчення якої здобував фах помічника машиніста у Чернігівському училищі залізничного транспорту. Довгий час працював за професією у столиці. Згодом родина Паскевичів переїхала на проживання до с. Володькова Дівиця.
З початком повномасштабного вторгнення Ігор став на захист України.
Він виборював незалежність та свободу рідної країни увесь це час. Проте 15 серпня для нього війна завершилася. Залишаючись вірним присязі, даній на вірність українському народові, він до останнього подиху боровся за майбутнє України, своїх рідних.
Сталося це на Донеччині, поблизу населеного пункту Торське, Краматорського району.
Поховано Героя на кладовищі по вул.. Освіти в с. Володькова Дівиця.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Солдат Микола Гавриш народився та виріс в Носівці. Навчався у міській школі №4. Професійну освіту здобував у Мринському СПТУ-33.
Трудовий шлях розпочав у Києві на заводі залізобетонних конструкцій, формувальником. Пізніше на цьому ж підприємстві обіймав посаду водія.
Останнім часом Микола працював далекобійником. Разом з дружиною виховували двох дітей: доньку Дарину, яка нині студентка, та сина - школяра Олександра.
Микола став на захист України у червні минулого року з єдиною метою: аби його діти жили у вільній, незалежній Україні.
Він виходив на зв’язок кожного дня. І 20 жовтня минулого року також подзвонив, попередив, що йде на завдання…Він відчував, що може не повернутися. На жаль…
Вони пішли у п’ятьох. Четверо загинули. І Микола також. Сталося це 21 жовтня в районі населеного пункту Селидове, на Донеччині.
І хоч рідні знали про це ще тоді, донедавна Микола Гавриш вважався безвісти зниклим. Лише в результаті обміну тілами, що відбувся 3 липня, вдалося ідентифікувати тіло нашого земляка.
Біль- незміримий. Єдине, що може втішити найдорожчих- можливість похоронити рідну людину, знати місце його вічного спочинку, аби приходити, вшановувати і виплакувати свій біль…
Поховано Миколу Гавриша на кладовищі по вул. Кармелюка у Носівці.
Старший солдат Олександр Стіпон народився та виріс в Носівці. Закінчив загальноосвітню школу №3, відслужив строкову службу і влаштувався на роботу в сільгосппідприємство імені Фрунзе трактористом, де пропрацював значний період свого життя.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр став на захист рідної землі. Враховуючи те, що він служив в Силах спеціальних операцій, його підрозділ виконував завдання по всій лінії фронту.
Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну і її свободу та незалежність, він загинув в районі населеного пункту Бездрик, на Сумщині. 21 вересня наш захисник отримав травми, не сумісні з життям.
Поховано Олександра Стіпона на кладовищі по вул Полівка мікрорайону Вербів в Носівці.
Вічна та світла пам’ять Воїну Олександру!
В результаті проведених експертиз, було встановлено особу загиблого військовослужбовця, жителя с. Сулак, який понад рік вважався безвісти зниклим.
Молодший сержант Олексій Міщенко народився та виріс в с. Сулак. У рідному селі закінчив школу. Професійну освіту здобував у сусідньому Ніжині, опанувавши спеціальність газозварювальника. Потім Олексій проходив строкову службу, працював. А в 2014 році, коли росіяни увірвалися в український Донбас, Олексій разом з побратимами боровся з віроломним агресором. На якийсь час він повернувся до мирного життя, а в січні 2023 року знову приєднався до оборонців.
Олексій отримав звання молодшого сержанта, був командиром десантно-штурмового відділення. Він користувався авторитетом серед побратимів, був відповідальним, добрим і мотивованим, вмів приймати рішення і берегти особовий склад.Себе от тільки не вберіг.
Для рідних Олексій - найкращий син, тато для донечки, чоловік для дружини, брат для сестри… просто хороша молода людина, у якої могло бути ще все життя попереду. А життя забрала росія...
Важко промовляти в минулому часі про таку молоду людину. Особливо для його рідних, які з 12 серпня минулого року щодня, щохвилини вірили, що він живий, чекали…
16 вересня всі сподівання розбилися від страшної звістки – підтвердження: передані відповідно до Порядку передачі та репатріації тіл, останки належать нашому земляку.
В результаті штурмових дій на території курської області, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок, Олексій загинув.
Нарешті рідні зможуть похоронити його останки на кладовищі у рідному селі.
Вічна і світла пам’ять загиблому Герою-захиснику!
Наша громада втратила - захисника, який боронив рідну землю з початку повномасштабного вторгнення.
Солдат Олександр Ковтун народився в селі Підгайне. У 2001 році закінчив Носівську неповну середню школу №7, а потім продовжив навчання у професійно-технічному училищі №33 села Мрин, де опановував професії слюсаря-ремонтника і тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва.
Змалку Олександр вирізнявся працьовитістю, любов’ю до природи та глибокою відданістю родині. Робота у Мринському лісництві бензопильщиком дала йому можливість поєднати любов до природи з відчуттям порядку та відповідальності. Він із захопленням збирав гриби, обожнював риболовлю. Олександр був душею компанії, оптимістом і людиною, навколо якої завжди збиралися друзі. У родині він був надійним сином, люблячим братом, відданим чоловіком та турботливим батьком двох синів — Артема та Артура, яких виховував разом із дружиною Юлією.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну став на захист Батьківщини. Служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського, разом з побратимами пройшов важкі бої по всі й лінії фронту, а згодом поповнив ряди славнозвісної третьої окремої штурмової бригади, де брав активну участь у штурмах ворога. Олекандр пройшов довгийі надзвичайно виснажливий шлях Воїна і захисника.
Перебував у «кільці» під Авдіївкою, воював на «нулі» у Бахмуті та в найгарячіших точках Донеччини й Луганщини.
Попри численні контузії, продовжував службу як навідник у підрозділі протиповітряної оборони — артилерійському взводі зенітної артилерійської батареї дивізіону військової частини.
9 серпня 2025 року в районі населеного пункту Вище Солоне Ізюмського району Харківської області, будучи старшим вогневої групи, виявив виняткову мужність і військову майстерність. У ході масованої атаки ворога особисто знищив кулеметним вогнем чотири ударні дрони, а його група ліквідувала ще кілька FPV-дронів та боєприпас «Ланцет». Завдяки його діям було врятовано життя побратимів і збережено військову техніку.
Військовий шлях Олександра Вікторовича — це приклад справжнього воїна: від перших днів стояв у найгарячіших точках, обороняв, штурмував, прикривав побратимів і до кінця залишався вірним присязі.
Олександр Ковтун — мужній Захисник, відданий син України, приклад для своїх синів та всіх, хто його знав.
Поховано Героя на кладовищі по вул. Центральна (в напрямку с. Андріївка)
Вічна і світла пам’ять Герою!
Наша громада знову втратила захисника. В результаті тяжкого поранення, після кількох тижнів перебування у відділенні інтенсивної терапії, не приходячи до свідомості помер наш земляк .
Головний сержант Іван Вітько (22.04.1983 – 10.11.2025) народився в с. Озеряни, на Бобровиччині. Початкову освіту здобував у сільській школі, згодом родина переїхала до Носівки, де хлопець продовжив навчання у Носівській школі №1.
Після закінчення працював на різних роботах в столиці. Останнє місце роботи- НВКЦ «ПРЕС».
Іван був мобілізований 6 квітня 2022 року. Тому за цей період його війна була по всій лінії фронту: прикордоння, Сумщина, Покровськ, Донеччина…
Смертельне поранення військовослужбовець отримав від влучання ворожого FPV – дрона в автомобіль на Харківщині, поблизу Куп’янська.
Побратими його евакуювали оперативно до стабпункту. Адже водію авто дивом вдалося вціліти.
Стан Івана був дуже важкий, стабілізаційні заходи дали можливість перевезти його з Харкова до шпиталю в столицю. Однак всі зусилля медиків, молитви рідних виявилися марними.
10 листопада серце воїна зупинилося. Тепер він повертається додому на щиті…
Поховано Івана Вітька на кладовищі по вул. Центральна (в напрямку с. Андріївка).
Вічна та світла пам’ять Івану Вітьку!
Солдат Сергій Кебкал народився та виріс в Носівці. Закінчив міську школу №2. Майбутню професію юриста здобував у Броварському коледжі. Працював за фахом у виконавчій службі.
У липні 2024 року був мобілізований. Перші бойові завдання Сергія були на Донеччині. Далі його штурмовий підрозділ, де наш земляк був командиром відділення, був передислокований на курський напрямок. На жаль, виконуючи одне із завдань біля населеного пункту Веселе, курської області його група потрапила під мінометний обстріл і зв’язок з командиром, що залишався на позиції, був втрачений.
Понад рік Сергій Кебкал вважався безвісти зниклим. Результатом проведеної експертизи з ідентифікації тіл загиблих, встановлено, що носівчанин Сергій Кебкал загинув під час виконання завдання 13 жовтня 2024 року.
Поховано Героя на кладовищі по вул. Кармелюка, в Носівці.
Вічна пам’ять і слава воїну Сергію!
Старший лейтенант Максим Кириченко, народився в російській федерації. Виховувався в сиротинці.
Хлопцю з непростою сирітською долею усміхнулась удача: подружжя з України йому подарувало свою любов і родинне тепло. Він зростав у сім’ї, після школи здобув вищу військову освіту у Київському військовому училищі зв’язку.
Останні півтора десятки років свого життя Максим оселився у Володьковій Дівиці. Знімав житло, був щирим, добрим, відкритим, його у селі люди поважали. Жив з того, що допомагав сільчанам по господарству.
У 2024 році був мобілізований до лав ЗСУ. Відповідально та самовіддано ніс службу, виконував всі поставлені завдання військового керівництва. До останнього був вірний присязі, яку склав народові України.
На жаль, росія не перестає вбивати. І Максим поліг у бою з ворогом за незалежність України. Сталося це 23 грудня на Запорізькому напрямку.
Поховано на кладовищі по вул. Освіти в с. Володькова Дівиця.
Вічна пам’ять і слава воїну Максиму!
