02 січня 2026
Кожна така гірка звістка нагадує усім нам, що війна не десь далеко. Вона поруч і торкається кожного з нас. Наших рідних знайомих, колег. Найстрашніше - наших дітей. Знову росія продовжує вбивати українців, руйнуючи сім’ї, залишаючи сиротами дітей…
Наша громада втратила земляка, Михайла Проценка, професійного рятувальника, хто безстрашно кинувся у вогонь заради порятунку інших.
Головний майстер-сержант служби цивільного захисту народився і виріс в Носівці. Навчався у Носівській загальноосвітній школі, закінчив Носівську міську гімназію. Далі продовжив навчання в Бобровицькому технікумі.
Після проходження строкової служби, у 2014 році, підписав контракт на службу в лавах Збройних Сил України. Шість років захищав Україну від російської навали, беручи участь в антитерористичній операції. Був учасником бойових дій. Після демобілізації став професійним рятувальником.
Наш земляк працював пожежним – рятувальником 22 ДПРЧ ГУ ДСНС Київської області.
Сьомого лютого після масованого російського обстрілу нашої країни, Михайло разом з іншими рятувальниками виїхав на ліквідацію наслідків ворожої атаки та гасіння масштабної пожежі на знищений російськими терористами обʼєкт на Київщині.
Стався раптовий обвал конструкцій, внаслідок чого наш земляк, батько двох маленьких синочків, загинув.
Михайла Проценка поховано завтра, 9 лютого, в Носівці, на кладовищі по вул.Центральна (біля кошньої меблевої фабрики).
Помер військовослужбовець, житель с. Козари.
Солдат Олег Дерев’янко народився, виріс та проживав в Козарах. Закінчив сільську школу, пройшов строкову службу у лавах Збройних Сил України. Працював.
Був мобілізований у листопаді 2025 року. Проходив навчання у центрі підготовки спеціалістів для Сухопутних військ ЗСУ. 23 лютого серце військовослужбовця зупинилося.
Поховано Олега Дерев’янка на кладовищі по вул. Незалежності у рідному селі.
Солдат Василь Бакоцький народився в Носівці, на цукрозаводській околиці. Навчався та закінчив другу міську школу, професію ветеринара здобував в Козельці. Проходив строкову службу, якийсь час працював за фахом, а згодом пов’язав свою професійну долю із залізницею.
У перший день повномасштабного вторгнення Василь прийшов до ТЦК, готовий стати на захист України. Перший місяць був місцевій теробороні, а вже у квітні, вдягнувши однострій, разом з побратимами відбув до навчального центру.
Вже за кілька місяців Василь боронив Україну в одній з найгарячіших точок.
Був удостоєний почесної нагороди Міністерства оборони України: нагрудним знаком «За зразкову службу» — відзнака, якою нагороджують військовослужбовців ЗСУ за бездоганну службу, високу бойову готовність, професіоналізм та відданість присязі. Саме таким і був Василь.
Пройшов пекло Бахмута, Лиман мав кілька поранень, численні контузії.
Родина, у Василя є дружина і син-підліток, не бачила його по півроку, дев’ять місяців, радіючи не частим дзвінкам. Лише в короткочасних відпустках він був з ними фізично, але думками- з побратимами.
Він був воїном, який щиро вірив у Перемогу і все для цього робив. 18 червня 2024 року дружина востаннє чула голос чоловіка. Він повідомив, що йдуть на позицію на 8 днів.
За кілька днів їй повідомили, що він зник безвісти. Майже два роки віри і надії, що давала сили жити. Майже два роки очікування. Мама Василя, Марія Митрофанівна, так і не дочекалася сина, померла…
Результати ДНК стали моментом істини для рідних і можливістю достойно похоронити дорогу людину. Експертиза підтвердила, що солдат Василь Бакоцький загинув в результаті штурмових дій ворога в районі населеного пункту Макіївка, Сватівського району, на Луганщині 24 червня 2024 року.
Поховано Героя у Носівці, на кладовищі по вул.Центральна.
Вічна і світла пам’ять Воїну Василю.
Надійшло сповіщення про результати ДНК – експертизи підтвердження загибелі нашого земляка Василя Васильовича Григораша.
Солдат народився в с. Лісові Хутори. Навчався в Комарівській школі- інтернаті. Продовжив навчання в Мринському училищі.
Так склалась його доля, хлопець рано лишився без матері, фактично виховувався в інтернаті, оступився, мав певні проблеми із законом. Однак навіть будучи ще доволі юним, він прийняв для себе важливе рішення: стати на захист рідної землі.
У червні 2024 року він прийнятий на військову службу за контрактом з числа умовно-достроково звільнених. У лавах ЗСУ він був на посаді стрільця-помічника гранатометника стрілецької спеціалізованої роти.
Найближчою його людиною був брат. Він з ними спілкувався постійно. 13 лютого 2025 року Василь у розмові попередив, що може не повернутися. Певно, було якесь передчуття. А 18 лютого він зник безвісти.
Лише нещодавно, після чергового обміну тілами та проведеної ДНК-експертизи рідні отримали підтвердження загибелі Василя.
Він загинув, як Герой, до останнього залишаючись вірним даній військовій присязі на вірність українському народові, мужньо виконуючи військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність внаслідок здійснення ворогом штурмових наступальних дій поблизу населеного пункту Срібне, Покровського району, на Донеччині. Сталося це 18 лютого 2025 року.
Тепер наш юний захисник повертається додому на щиті.
Поховано Василя Григораша на кладовищі по вул. Полівка в Носівці.
З Донеччини надійшло сповіщення про смерть носівчанина.
Старший солдат Ігор Шуляк народився в Чернігові. Згодом родина переїхала до Носівки. Тут Ігор пішов навчатися до неповної середньої школи №4, після закінчення якої професію водія здобував у Мринському СПТУ. Потім була строкова служба і життя, наповнене своїм змістом. Родина, діти, онуки, улюблена робота. Все те, що робило Ігоря Михайловича щасливим. Було б так і нині, якби не війна. Для нього вона почалася у 2023 році, коли він поповнив ряди полку «Азов».
Він служив стрільцем роти охорони автотранспортного батальйону. Був завжди відповідальним, мотивованим і впевненим у силах власних і своїх побратимів.
Незважаючи на втому і виснаження, він ніколи не скаржився на здоров’я у частих розмовах з дружиною, рідними. У нього завжди все було добре.
Насправді, на жаль, все виявилося зовсім недобре. Серце Воїна не витримало. Перебуваючи в населеному пункті Новомихайлівка, Покровського району, Ігор Шуляк помер.
Поховано захисника на кладовищі по вул. Пилипа Орлика.
Старший солдат Олександр Галаган народився і виріс в Носівці. Навчався спочатку у неповній середній школі №7, потім-у загальноосвітній №1.
Професію газозварювальника здобував у навчальному закладі Ніжина. Втім працював не за професією, переважно в сфері охорони.
30 грудня 2022 наш земляк доєднався до Сил оборони України. Весь його фронтовий шлях проходив на Запорізькому та Донецькому напрямках.
Він завжди виходив на зв’язок, ніколи на скаржився на самопочуття і заспокоював своїх найрідніших, хтозна де беручи сили бути оптимістом. Адже вся його служба, довжиною у понад три роки війни була там, де завжди «гаряче».
Олександр був начальником І обслуги звукометричної розвідки батареї артилерійської розвідки. Виснажливі фронтові будні, нервове перенапруження забрали ще одне молоде життя українця: сина, чоловіка, батька, надійного побратима. Його серце не витримало, зупинилось. Але його смерть також на рахунку росії.
Поховано Олександра Галагана на кладовищі по вул. Володимирська в Носівці.
Надійшли результати ДНК-експертизи, які підтвердили смерть нашого земляка.
Старший солдат Олег Халабуда народився виріс та проживав в Носівці. Закінчив школу №7, здобув професію механізатора в Ніжині. Якийсь час працював за професією, потім була строкова служба,робота на залізниці та водоканалі в столиці. Він любив усе вміти, і в нього це виходило.За що б він не брався. Він був пасічником і грибником, рибалкою і господарем. Найкращим сином, батьком, чоловіком, просто хорошою людиною, справжнім українцем, який вірив,що зможе захистити рідну землю.
В лютому 2023 року Олег доєднався до Сил оборони України. Він виконував обов’язки стрільця – помічника гранатометника механізованої роти, механізованого відділення.
Про Олега надзвичайно тепло говорять побратими. Він був щирим, відкритим, надійним. Для своїх найрідніших- найкращим сином, чоловіком, татом, другом… З моменту, коли рідні отримали звістку про його зникнення, навіть думки не допускали про його загибель. Майже півтора роки віри, сподівання і надії...
На жаль, ще один Герой повертається додому на щиті.
Поховано Олега Халабуду на кладовищі по вул.. Центральна ( в напрямку с. Андріївка).
Солдат Сергій Сєрий народився та виріс в Козарах. Закінчив сільську школу та професійну освіту - автомуляра здобував у столиці. Певний час працював за професією, потім проходив строкову службу, працював автоекспедитором.
Згодом повернувся до рідного села, працював різноробочим у лісництві.
Був мобілізований у 2023 році. Після проходження навчання, брав участь у бойових діях на Донеччині. Після отриманого поранення проходив лікування та реабілітацію в лікувальних закладах області та України. У жовтні 2025 року звільнився з лав ЗСУ за станом здоров’я. Однак продовжував лікування.
На жаль, 24 квітня Сергій помер в лікарні Ніжина.
Поховано Сергія Сєрого на кладовищі у рідному селі.
Молодший сержант Олександр Бойко народився в селі Яблунівка (Шлях Ілліча). Згодом родина переїхала в Носівку. Олександр навчався у місцевій школі №4. Професійну освіту здобував у Мринському СПТУ, певний час працював за професією на МТС та хлібоприймальному підприємстві. Тривалий час – на автозаправній станції у столиці. У свій час проходив строкову службу.
У вересні 2023 року Олександр був мобілізований. Служив в 143-й ОМБ.
8 лютого 2024 року як командир відділення заступив на виконання поставленого бойового завдання. Більше на зв’язок він не вийшов. Сталося це в районі населеного пункту Кліщіївка, на Донеччині. Далі були два роки болю і надії водночас, митарств, очікування, і ось тепер – зустріч і незворотність втрати.
Поховано Героя на кладовищі по вул. Кармелюка в Носівці.
Вічна пам’ять і слава Воїну!
Солдат Віктор Замятін народився у Києві. В сім'ї будівельників. Навчався в середньоосвітній київській школі, після закінчення 9 класу вступив на навчання до будівельного технікуму, який згодом закінчив з відзнакою. У 1995 році проходив строкову службу, за яку теж отримав відзнаку. Після демобілізації повернувся до будівельної професії. Згодом одружився і в 2000 році з дружиною переїхали на її батьківщину у місто Носівку, де в подружжя народилася донька.
З часом сім'я розпалася, але спілкування з донькою не переривалося.
Віктор був доброю, щирою людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Радів народженню онука, якого встиг побачити, коли приїздив у відпустку.
У 2024 році вступив у лави ЗСУ через мобілізацію.
Ніс службу на посаді стрільця - помічника-гранатометника механізованого відділення механізованого загону.
23 квітня через влучання КАБа ворога, Віктор Замятін загинув. Сталося це поблизу населеного пункту Писанці, Синельниківського району.
Поховано Воїна на кладовищі по вул. Троїцька.
